Володимир народився 21 березня 1987 року в місті Рені Одеської області. Коли йому було дев’ять, родина переїхала до Білгорода-Дністровського. Навчався у школі № 4. Кмітливий, людяний, вихований, чесний і справедливий – так його характеризували вчителі. У класі він користувався повагою, мав багато друзів. Однокласники цінували його за відвертість і готовність прийти на допомогу.
«У підлітковому віці син захоплювався важким металом. Його улюбленими гуртами були «Metallica» та «Manowar». Носив довге волосся і шиповані браслети. На згадку про ті часи в мене збереглася колекція аудіокасет», – розповів батько Володимир.
Після 9 класу хлопець вступив до військового ліцею в Одесі. Це рішення було невипадковим, адже його батько теж був військовим і став для сина прикладом. Згодом Володимир здобув освіту в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
За розподілом потрапив до Військово-морських сил. У 406-й окремій артилерійській групі спершу обіймав посаду командира взводу, згодом – командира батареї. Служив у Сімферополі. Після окупації півострова у 2014 році не зрадив присягу й серед останніх вийшов із Криму, рятуючи військову техніку.
Службу продовжив у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Брав участь в АТО/ООС. Володимир мав бездоганну репутацію. Побратими казали, що готові служити доти, доки поруч такий командир.
На початок повномасштабного вторгнення Володимир обіймав посаду командира самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи. Разом із побратимами забезпечував підтримку позицій підрозділів бригади. Дивізіон організовано уражав противника навіть у складних умовах міського бою. Як командир Володимир був рішучим і відповідальним. Навіть у найважчі моменти залишався холоднокровним, розважливим і готовим ризикувати, щоб захистити своїх бійців.
«21 березня привітав сина з днем народження. Наступного дня о десятій ранку ми ще були на зв’язку. Після обіду син загинув. Якби не війна, він доріс би до полковника, адже навчався у Національному університеті оборони України в Києві й мав закінчити виш влітку 2022 року», – розповів батько.
За життя Володимира нагородили медаллю «За військову службу Україні» та орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Після загибелі родина отримала орден Богдана Хмельницького II ступеня. 29 вересня 2023 року Володимиру Торшину надали звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». У Білгород-Дністровському його ім’я увічнили на Алеї Слави та встановили меморіальну дошку на будівлі школи, де він навчався.
Побратими поховали Володимира поблизу металургійного заводу імені Ілліча, де він прийняв останній бій. Після окупації міста росіяни провели ексгумацію. Де нині перебуває тіло, невідомо. Батько моряка мріє про звільнення Маріуполя, щоб знайти місце поховання сина й гідно з ним попрощатися.
З рідних у Володимира залишилися батько, дружина, син і донька.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
