Василь народився 14 січня 2002 року в селі Ліщини Львівської області. Навчався у місцевій школі та прислуговував у церкві. З дитинства любив рибалити. Після 9-го класу вступив до Новороздільського професійного ліцею, де навчався на електрозварювальника. Потім працював на заводі у Львові.
Василь завжди мріяв стати військовим, тому після повномасштабного вторгнення підписав контракт. Після навчання на Яворівському полігоні потрапив на Запорізький напрямок і захищав Батьківщину в складі 117-ї окремої важкої механізованої бригади.
«Після поранення у селі Роботине брат переніс 23 операції. Після довгого лікування повернувся на службу. Поїхав на Донецький напрямок, де евакуйовував побратимів і запускав дрони. Згодом за станом здоров'я перевівся інструктором на полігон і там ділився своїми навичками», – написала сестра Марічка.
На передовій бійця називали Паламар, бо до служби він був паламарем у місцевій церкві, а в частині дали псевдо Смішарик, тому що постійно жартував.
«Васька, я завжди пам'ятатиму твою доброту і сміх. Ти навчав мене бути сильною, навіть коли тебе немає поруч. Люблю тебе і ніколи не забуду. Мій брат. Мій біль. Моя гордість», – додала сестра.
Василя Тибора нагородили відзнакою «За поранення», почесною нагородою розвідника та медаллю «Ветеран війни».
«Ти був надто молодим, щоб піти так рано… Але твоя доля була іншою. Хтось запамʼятає тебе як рідного брата, який відважно пішов на ризик. Хтось – як мужнього сина, яким варто пишатися. Ще хтось – як веселого, привабливого, молодого юнака. Але памʼятати будуть усі. Коли тебе опускали в землю, падав дрібний дощ. Люди метушилися, про щось шепотіли, хтось уже ішов, але вони точно були в думках з тобою. Знаєш, у цей момент хотілося просто мовчати, дивлячись, як суворі чоловіки кидали пригорщі землі. Васильку… Вічна памʼять тобі, м’яких хмаринок. Я мала за честь знати тебе», – сказала знайома Марія.
Поховали захисника у рідному селі.
У нього залишилися сестра, батьки, близькі, друзі, кохана дівчина і побратими.
