Антон народився 31 липня 1996 року в селищі Седнів на Чернігівщині. Закінчив місцевий ліцей. У Київському вищому професійному училищі харчових технологій та ресторанного сервісу опанував фах кухаря. Жив у Броварах, працював у Києві сушистом. Коли почалася пандемія коронавірусу, заклад зачинили, й Антон почав таксувати. Він любив техніку. Цікавився мотоциклами й автомобілями.
«У 17 років Антон купив мотоцикл, розібрав його, заново зібрав, пофарбував і продав. А потім взяв ще одну розвалюху. Теж переробив і продав. Собі мріяв купити спортивний мотоцикл. І нарешті поїхав за ним. Але додому повернувся на автівці: «Мамо, я купив «Таврію». Вирішив, краще, щоб зверху був дах», – розповіла мама Оксана.
У березні 2022 року Антон відвіз свою дівчину на захід країни, а сам добровільно став на захист Батьківщини. Пройшов курс молодого бійця, у травні 2022-го отримав військовий квиток. У лавах 54-го окремого розвідувального батальйону імені Михайла Тиші боронив Донецьку, Сумську та Чернігівську області. Спочатку був водієм, потім став розвідником-оператором FPV-дрона, пізніше обійняв посаду головного сержанта взводу.
На початку служби, коли Антон був у Бахмуті, зазнав контузії. Але від лікування відмовився: «Як я залишу своїх хлопців?». На Донеччині він і двоє побратимів за допомогою дронів знищили 200 одиниць техніки противника та багато боєприпасів. Завдяки цьому вдалося зупинити ворожий наступ. За цей героїчний вчинок Антона нагородили почесним нагрудним знаком «Золотий хрест».
У липні 2024 року воїн брав участь у спецоперації 54-го розвідбату та ГУР із затримання російських офіцерів із групи «Сенеж». Згодом про це зняли фільм, у якому використали багато кадрів, які зробив Антон з дрона.
«Антон із побратимами постійно переміщалися з одного місця в інше. Робили так, бо вороги знали їх в обличчя і полювали на них. Протягом усієї служби у нас із сином не було довгих розмов. Щодня чекала смс, що все добре, – сказала мати. – Востаннє говорили за тиждень до загибелі Антона. У нього був день народження. Він був на завданні в Чернігівській області й обіцяв заїхати. Але ми так його й не дочекалися.
Він був дуже сором'язливим, тихеньким, не любив великі компанії. Змалку захоплювався технікою. І це згодилося, коли почав працювати із дронами. Він тоді казав, що знайшов себе. За час служби Антон полюбив Карпати. Коли мав відпустку, хоча б на 2-3 дні виривався в гори. Це було його місцем сили, відновлення. Навіть піднімався на Говерлу із прапором ГУР».
Воїна нагородили медалями «Ветеран війни», «За бездоганну службу», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою-медаллю «Україна – понад усе».
Поховали захисника на кладовищі «Млини» в рідному селищі. Меморіальні дошки в пам'ять про захисника встановили на Алеї Героїв та на фасаді ліцею у Седневі.
«Попрощатися із Антоном приїхало дуже багато людей. Були хлопці з усієї України. Навіть не знала, що стільки в нього друзів. Сусідський хлопець, який воює зараз, розповідав, що просив командира відпустити на прощання, але той не міг. Підійшов до нього наступного дня і командир сказав: «Ти розумієш, загинув мій найкращий друг, і мене на похорон не відпускають. Як я можу тебе відпустити?». Вони розговорилися і виявилося, що обоє говорили про прощання із нашим Антоном», – поділилася Оксана.
У оборонця залишилися мама, сестра та бабуся.
