Володимир народився 14 травня 1985 року в селі Кам’янське Запорізької області. З дитинства був дуже добрим, веселим і відкритим. Навчався у місцевій школі, закінчив 9 класів, а потім вступив до Василівського професійного ліцею, де опанував професію кухаря.
«Але серце завжди лежало до іншого. Його справжня любов – автомобілі й дорога. Володимиру подобався рух, техніка, відчуття швидкості. За кермом він був на своєму місці», – розповіла дружина Тетяна.
У грудні 2007 року чоловік підписав контракт і став долучився до 19-го окремого батальйону. У 2018-му змінив підрозділ – у 23-й окремій бригаді охорони громадського порядку «Хортиця» був на посаді водія. Для нього це було більше, ніж просто робота. Це була відповідальність за людей, за тих, хто поруч. Володимиру довіряли, і він завжди цю довіру виправдовував.
«У 2011 році ми одружилися. За два роки, в День Державного Прапора України, народилася донька, а у 2020-му – син. Діти були для нього всім. Володимир був дуже турботливим батьком, умів бути поруч по-справжньому – без зайвих слів, але з великою любов’ю», – сказала Тетяна.
Повномасштабне вторгнення Володимир зустрів у Маріуполі.
Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
«Я пам’ятатиму його передусім як чоловіка і батька – людину, яка жила своєю сім’єю, берегла нас і вкладала всю душу в наш дім. Для нас він назавжди залишиться найріднішою людиною – турботливим і люблячим, із щирими очима, в яких було стільки тепла», – сказала Тетяна.
Тіло героя досі не повернули.
У Володимира залишилися батьки, дружина, донька і син.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
