Російські війська окупували Вербівку в перших днях березня 2022. Родина Юрія жила на центральній вулиці, займалася аграрним бізнесом. Перебувати в окупації підприємцям було небезпечно. Вже після виїзду Мандриків окупанти постійно навідувалися до них – хотіли вимагати, щоби допомагали своєю технікою.

Юрій із дружиною і донькою переїхали до свого іншого будинку в Балаклії. Згодом чоловік отримав кілька телефонних дзвінків – знайомі попереджали, що його шукають окупанти.

Юрій мав непохитну громадянську позицію, на будівлях його господарства завжди висіли українські прапори. У Балаклії Мандрики роздавали в своєму магазині борошно, цукор, крупи, які передали друзі.

Коли поряд з їхнім будинком почали падати снаряди, родина виїхала в Кременчук на Полтавщину. Через два дні Юрій організував допомогу лікарням у Балаклії – там не було поставок ліків. Спершу купував медикаменти за власні кошти, потім знайшов однодумців, які долучилися до справи. 

6 вересня 2022 року ЗСУ звільнили Вербівку. Не було світла, українські військові виганяли з сіл залишки армії ворога, але наступного дня Юрій вже був там.

Згодом почав допомагати розміновувати свої паї та інші території села. Повідомляв про знахідки вибухотехніків, також сам давав раду з мінами, бо навчався у спеціалістів з ними поводитися.

«Я постійно питала – чому ти це робиш? Це дуже небезпечно, в нас неповнолітня донька. Відповідь завжди була одна: за нас цього ніхто не зробить, а нам тут жити. Його було не спинити. В період, коли не було постачання зброї, вони знімали міни і передавали нашим хлопцям», – розповіла дружина Світлана.

2 травня 2023 року був сонячний ранок. Юрій і Світлана радилися, що трава висока, отже час починати сіяти. Посівний матеріал уже чекав. Юрій сказав: ще два дні – і почнуть. Після цього пішов з товаришем, військовим медиком Олександром Одерієм, шукати міни. Світлана їх провела, сама поїхала на роботу.

Чоловіки йшли полями, як раптом натрапили на ОЗМ-72 – «міну-жабу». Її бойова частина вискакує на рівні людського тулуба і розлітається численними кульками. Юрій та Олександр загинули на місці.

Юрій Мандрика був родом із Вербівки. Після строкової служби в армії став підприємцем: спершу займався вантажними перевезеннями, потім – сільським господарством. Вирощував пшеницю, кукурудзу, соняшник. Був депутатом Балаклійської міської ради.

«Юра у кожній людині бачив більше добра, ніж зла. З кожним міг знайти спільну мову. Дуже поважав наших працівників. До нього односельчани приходили з різними проханнями, так, ніби він був сільським головою: відремонтувати колодязь чи міст, розчистити машинами сніг на вулицях. Та він і без того сам був ініціативний. Юрій умів мотивувати і переконувати людей з неймовірною витримкою. Завжди доводив іншим, що Україну треба любити», – сказала дружина.

Юрій брав участь в будівництві церкви у Вербівці. Після початку повномасштабної війни допомагав українським захисникам. Любив природу і боровся з нелегальними вирубками дерев, з браконьєрами. Замовляв для лісу маленьких фазанів, а взимку розвозив по годівницях корм для диких тварин.

«Було зворушливо спостерігати, як дорослий чоловік по-дитячому радів, коли ми розвозили їжу для тварин. Можна було побачити, як збігаються зайці чи косулі», – сказала Світлана.

Вони у парі з Юрієм прожили 27 років.

«Не кожен має такий щасливий бодай рік життя в шлюбі, як в нас було 27. Ми з донькою дуже любимо Юру. Нам його неймовірно бракує», – сказала Світлана.

В Юрія Мандрики залишилися донька, дружина, мати, брат.