Дмитро народився у Києві. У Гостомелі мав дачу, де й перебував у день початку повномасштабної війни. Дружина з дочкою були в Києві.
«24 лютого він зателефонував і сказав, щоб ми їхали до нього, бо там хороший погріб. Але в Гостомель добиратися було вже небезпечно… Ми зідзвонювалися щодня, чоловік розповідав, що допомагає сусідам. Одного разу дочці розказав, що в сусідки помер чоловік і він на своєму авто відвіз його на цвинтар», – розповіла дружина Дмитра, Інна.
Після 8 березня зв’язок із Дмитром зник. Інна та його брат намагалися дізнатися бодай якусь інформацію. Сусіди розповіли, що Дмитро волонтерив – вивозив людей із Гостомеля.
«Після звільнення селища від окупантів брат Дмитра надіслав мені фото гаманця, в якому була світлина нашої дочки Марії. «Це ж Маша?», – спитав він. Тоді стало все зрозуміло… Хоч дочці вже було 16 років, ми не знали, як їй сказати, бо вона була татовою дочкою. Тато у нас був такий незвичайний – і співав, і готував, і все на світі вмів зробити. У нього було багато друзів. Ми не вірили, що він міг загинути», – додала Інна.
На тілі Дмитра були сліди катувань та кульові поранення. На його куртці була біла пов’язка.
«Мені сняться сни з Дмитром. Він до мене приходить, ніби в реальності. Дмитро був унікальним. Займався бізнесом. У нього постійно були якісь ідеї. Останній його бізнес – клінінгова компанія, яка почала працювати тільки перед війною. Він був дуже комунікабельним. Міг домовитися з усіма на світі – з людьми різних рангів і достатку. Сам побудував будинок в Гостомелі. Дуже хотів дім за містом – це була його мрія. Любив рибалити, займався спортом. Його дуже поважали, біля нього всі крутилися – і молоді, і старі. Завжди був у центрі уваги», – розповіла дружина.
Поховали загиблого на цвинтарі у Вишневому, поряд з батьками.
У Дмитра залишились дружина та донька, рідний брат і два племінники, які пішли боронити Україну на фронті.
