Євген Чередніченко народився в місті Азов Ростовської області Росії. Коли йому було півтора роки, сімʼя переїхала до українського Маріуполя. Там Євген ходив до школи, а згодом здобув фах інженера у Приазовському державному технічному університеті. Працював на металургійному комбінаті «Азовсталь», був керівником зміни у цеху механічних випробувань. На дозвіллі любив риболовлю і підводне полювання. Катався на лижах, вирощував городину в теплицях. Мешкав на проспекті Перемоги.
Коли почалася широкомасштабна війна Євген із дружиною, сином і тещею були в Маріуполі. Батьки чоловіка, які на той час уже жили в Києві, просили евакуюватися до них. Однак і там тоді було вкрай небезпечно, адже російські військові наступали й на столицю України.
Коли у Лівобережному районі вибухи стали дедалі потужнішими, рідні Євгена перебралися до Західного району міста. Він вирішив залишитися, адже ще ходив на роботу. Хоч цех і закрили, та Євген ще чергував там.
«Він пояснював, що виїхати неможливо. Тих, хто машинами їхав у напрямку Запоріжжя, обстрілювали. А в його будинку було велике укриття. Казав не переживати… 2 березня звʼязок із ним зник. Тільки через півтора тижня моїй доньці прийшло повідомлення від нього: «Я живий, передайте дружині», – розповіла мама Євгена, Лариса.
Спершу Євгена із ще кількома загиблими поховали на дитячому майданчику за будинком. Пізніше знайома його тещі допомогла перепоховати вбитого на Старокримському цвинтарі в Маріуполі.
У Євгена Чередніченка залишилися дружина, син, батьки і сестра.
