Анатолій родом з Росії, у 1986 році був направлений до Маріуполя, де влаштувався на роботу, працював дитячим інфекціоністом.
Останні 20 років чоловік обіймав посаду завідувача відділення міської лікарні № 4. Коли почалися перші обстріли, Анатолій не залишив свого робочого місця. Пацієнтів він лікував до останнього. У найскладніші часи окупації він виїжджав у місто, шукаючи свердловини та пальне для генератора під постійними обстрілами.
«За весь час роботи батько врятував тисячі дітей. У вихідні, свята, ночами - він нікому не відмовляв. Практично не мав вихідних. За два роки до загибелі вперше побував за кордоном, в Австрії. І після тієї поїздки тато сказав, що знаходитиме час для себе та подорожей. Його мрією був музей Прадо…», - розповів син.
«Досить важко щось говорити про колегу, якого знала протягом багатьох десятиріч та поважала як чудову людину та справжнього лікаря. Наші шляхи перетиналися. Завжди була можливість зателефонувати Анатолію, проконсультуватися і знати, що з тобою щиро поділяться своїми знаннями та досвідом на благо маленьких пацієнтів. У будь-який час: чи у звичайний день, чи вихідний, робочий час, чи пізно ввечері. Якщо було потрібно, він приїжджав до нас і робив усе, щоб допомогти. Завдяки таким колегам, яким був лікар Казанцев, сталося моє власне професійне становлення як лікаря, а пізніше, як завідувачки відділенням патології новонароджених. Моя велика вдячність та низькій уклін лікарю!», - згадала колегу Ольга Баранова, завідувачка відділення патології новонароджених МТМО «Здоров'я дитини та жінки».
