Юлії було 44 роки. Родом із села Красний Лиман, що в Покровському районі Донеччини. Жила і працювала в місті Родинське. Обожнювала свою роботу шахтарки. Згодом, під час повномасштабної війни, переїхала до Добропілля.
На дозвіллі Юлія готувала, присвячувала час доньці, обожнювала розмови з нею. А як тільки в родині зʼявився собака Рон, він став для жінки справжньої відрадою. Турбувалася про улюбленця, готувала, стежила за його здоровʼям.
«До і під час повномасштабної війни вона працювала на шахті. Пригадую, коли в 2024-му році у нас у Родинському вимкнули світло, мама місяць ходила на роботу та не отримувала зарплатні. Я тоді сварила її, мовляв, навіщо ти даремно витрачаєш сили. А вона сумлінно працювала – бо так сказало керівництво. Мама була доброю і світлою. Всіх пробачала, хто б якого болю не завдав. Ще не встигли попросити про допомогу, а вона вже тут як тут», – розповіла дочка Лілія.
16 липня 2025 року о 17:00 Лілія була на роботі, коли їй подзвонив мамин друг. Він був із нею у магазині «Аврора».
«Каже, тут приліт і він не знає, де мама… У мене все життя перед очима пролетіло, по тілу – мурахи, холодний піт. Кричу в слухавку, водночас збираюсь їхати на місце трагедії. Бігала до всіх – поліцейських, медиків, запитувала про маму, описувала її, шукала. Молила Бога, щоби її не було під завалами. Але в 20:20 дістали тіло другої загиблої людини – і це була мама», – розповіла донька.
«Ми з мамою були одним цілим: я так тішилася, що можу прийти з роботи, обійняти матусю, сказати, як люблю її, піти з нею на прогулянку, поїхати кудись на вихідні… Мами мені дуже бракує», – додала Лілія.
У Юлії Кропотової залишилися донька, батьки і рідна сестра.
Під час обстрілу улюбленець Рон був поряд, вона встигла його прикрити собою.
