Василь народився на Вовчанських Хуторах. Вивчився на агронома в Харківському національному аграрному університеті. З 24 років займався фермерством у рідному селі.
З початком повномасштабної війни ситуація у Вовчанських Хуторах біля міста Вовчанськ була складною. Під час окупації російські військові проводили арешти цивільних у так званій тюрмі на агрегатному заводі. Полиці магазинів світили пусткою. Василь Міняйленко молов пшеницю на борошно, різав свиней зі своєї свиноферми, і безкоштовно віддавав людям
Через небезпеку Василь вивіз дружину із малим сином. Сам залишився вести справи свого фермерського господарства.
16 лютого 2024 року був на роботі. Близько 12.00 російська армія почала обстріл села з важкої артилерії. Один зі снарядів розірвався на території фермерського господарства Василя Міняйленка. Чоловік був разом із кумою, її матір'ю та товаришем Олександром Невгасимовим. Останній загинув на місці від осколкового поранення в серце. Поранений Василь кинувся діставати з-під завалів жінок. Потім сам собі викликав швидку. Три дні лікарі боролися за життя чоловіка, однак його організм не витримав. Загиблого поховали в Харкові.
«Мій коханий чоловік був людиною, яка дарувала тепло, спокій і щирість. Поряд із ним завжди було легше дихати. Він залишив по собі світло й добрі спогади, які житимуть у серцях тих, хто його знав. Всі найкращі людські якості були в мого чоловіка. Не лише в селі, в усій області знали, що він золота людина – чесний, добрий, справедливий, компанійський, веселий. Ніколи нікого не ображав. В нього ніколи не було вільного часу, постійно був на полі. Він дуже любив землю, любив свою Україну», – сказала дружина Лілія.
У Василя Міняйленка залишилися дорослі доньки-близнята, 8-річний син, дружина та троє онуків.
