Максимові було 36 років. Народився у шахтарській родині міста Добропілля на Донеччині. Закінчив школу №4. Навчався у Донецькому державному університеті управління на факультеті «Фінанси», займався підприємницькою діяльністю. Із дитинства обожнював спорт, зокрема опанував бокс і кікбоксинг, згодом додалося ще одне захоплення – снайпінг.
У 2014 році, коли російська армія розпочала війну проти України, Максим був змушений переїздити та починати все спочатку. Оселився у Дніпрі, де прожив два роки, далі перебрався до Києва. Відкрив деревообробне підприємство у Чернігівській області, одружився, багато подорожував світом.
«Максим був цілеспрямованим, наполегливим, оптимістичним. Його основним девізом було: «Більше діла – менше слів». Він допомагав усім – морально, матеріально, словом і ділом, не афішуючи цього і не очікуючи подяки», – розповіла рідна сестра Марина.
У перші дні повномасштабного вторгнення російські війська зруйнували його підприємство. Максим записався до лав територіальної оборони, також постійно займався волонтерством і допомагав захисникам на передовій.
Під час повномасштабної війни чоловік розлучився. Переїхав до Білогородки і почав заново будувати особисте життя.
Мав декілька проєктів і багато планів на майбутнє. Упродовж останнього року займався розробкою IT-програми, вже була готова демоверсія.
«Чому з усієї дворівневої квартири на п’ять кімнат удар припав саме на їхню спальню, і Максим разом зі своєю цивільною дружиною Світланою загинули на місці, тоді як інші кімнати залишилися цілими – це запитання назавжди залишиться без відповіді», – додала сестра.
У Максима залишилися мама, тато, сестра, племінник та інші рідні.
