Миколі було 84 роки. Народився у селі Ладинка на Чернігівщині. Дитиною пережив Другу світову війну. Родичі любили згадувати, як він, побачивши німецький літак, ховав свій картуз. Переживав: німці подумають, що він солдат, і вб’ють його.
Микола рано втратив маму. Коли ж батько одружився вдруге, то пішов жити до тітки Тетяни.
В юності хотів стати льотчиком, навіть закінчив училище. Але під час останньої медкомісії виявилося, що показники його зору не відповідають нормативним.
Далі вирушив у Харків, де закінчив Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого.
Миколу направили на роботу до Маріуполя. Там багато років працював прокурором. Одружився, у сім’ї народилася донька.
Останні роки чоловік жив сам. Перша дружина та їхня донька померли. Згодом він втратив і другу дружину.
Підтримував зв’язок із племінницею та родиною доньки другої дружини.
Миколу згадують веселим, товариським. Він любив співати й танцювати.
На пенсії не полишав праці – був юристом у державному банку, а остаточно залишив роботу в 78 років.
«Ми з дядьком поговорили телефоном у перший день вторгнення. Він казав, що піде по хліб. А потім я не змогла йому додзвонитися. Лише влітку дізналася, що сталося. Андрійович загинув, його прикопали біля під’їзду. Поховати не було можливості через постійні обстріли. Що з тією могилою зараз, – невідомо», – поділилася Віра Пашко, племінниця загиблого.
«У нього завжди на першому місці була робота. Потім – риболовля. В нього так багато інвентаря було: вудки, спінінги, наживки… Дядько добряк був. Сумував за рідними місцями. Дуже чутлива гарна людина, пережив багато втрат. Він зростав у війну. І війна відібрала його життя», – додала Віра.
У Миколи Пупія з близьких родичів залишилася лише племінниця.