Наталії був 31 рік. Народилася в селі Розсошенці на Полтавщині. Навчалася в Полтавському національному педагогічному університеті. Працювала медичною представницею у фармацевтичній компанії. Любила подорожувати, брала участь у бігових марафонах, займалася йогою, відвідувала театральні гуртки, каталася на лижах та сноуборді. У 2019-му році долучилася до клубу «Основа бігу».
«Була спокійною, цілеспрямованою, дипломатичною. Завжди підтримувала, постійно усміхалася. Ніколи не відмовляла в допомозі, про всіх близьких завжди турбувалась, – розповіла сестра Анна.
«Жінка, з якою хочеться бути. Жінка, яка вміє бути поруч. Наталі може говорити без слів. Вона дуже доросла дівчина – ментально й емоційно. Поруч із нею іноді сам почуваєшся недостатньо зрілим, але це спонукає рухатися вперед. Вона не претендує на те, щоб ухвалювати рішення за інших, проте має власну думку, вміє її аргументувати й відстоювати», – розповів про Наталію коханий Родіон.
«За короткий час Наталія почала досягати високих результатів у роботі. Попри складні родинні обставини – хворобу мами – наполегливо працювала і змогла посісти лідерські позиції в компанії. Вона користувалася великою довірою серед колег і керівництва компанії», – сказав колега Віталій.
«Навесні 2022 року мала бігти свій перший напівмарафон у Києві. Наталка планувала заплести у волосся рожеві канекалони… У 2024-му ми вперше організували Pink Run у пам’ять про нашу подругу, і рожевий колір став символом забігу. Наступного разу у ньому взяли участь майже 130 бігунок із різних міст. Вони були одягнені в рожеве. Ми разом подолали сім кілометрів історичними локаціями Києва, вшановуючи пам’ять Наталії», – розповіла подруга Ксенія.
За два дні до повномасштабної війни Наталія повернулася з відпустки в Парижі і написала в соцмережах: «Де б я не була, я із задоволенням повертаюся додому, ще з ілюмінатора літака розглядаючи рідну землю, я усміхаюся. Як кажуть в народі – нагуляла апетит, а вечеряю вдома… Я повернулася з думкою що мені комфортно жити в Україні, дуже хочеться щоб в нас все було добре!»
«Коли почалася війна, я ще не до кінця розумів масштаби того, що відбувається. Вона розуміла все. Я не став виїжджати з Бучі, мав допомагати хлопцям із ССО. Коли ситуація почала загострюватися, я сказав їй, щоб поверталася до Києва. Хотів сам відвезти, але вона відмовилася і сказала, що вирішила бути зі мною до кінця. Тоді я ще не усвідомлював значення цих слів, – додав Родіон. – Того дня зранку було відносно тихо. Я вирішив виїхати. Мобільний зв’язок майже не працював. Я запитав у хлопців про ситуацію на маршруті. Відповідь прийшла пізніше, коли з’явився зв’язок, але на той момент усе вже сталося. Сіра зона була вже на околицях Бучі, рух фактично став неможливим.
Ми їхали вулицями міста. Що ближче до виїзду, то більше тіл лежало на дорозі й на тротуарах. Ми їхали на двох автівках. Наталі не хотіла залишати свою. Я сказав: що б не сталося, роби те саме, що й я. Їдь прямо за мною. Коли ми переїжджали міст, праворуч стояла ворожа техніка. Вони почали стріляти з великого калібру. Ми проскочили міст на великій швидкості. Я весь час дивився у дзеркало – Наталі їхала за мною, зовсім поряд. Потім нас почали обстрілювати вдруге, вже з автоматів. Я чув, як кулі б’ють по машині, як проходять крізь скло. Наталі їхала позаду. І вже коли ми майже виїхали і залишалося тільки повернути у бік Житомирської траси, автівка раптом звернула з дороги і пішла в поле. Я зупинився і побіг на допомогу…», – розповів Родіон.
Він поховав кохану в дворі найближчого будинку, куди зміг дістатися. У квітні відбулася ексгумація й Наталію на кладовищі поряд рідного села поряд із мамою Людмилою.
Наталія залишиться в пам’яті рідних і близьких усміхненою, щирою та доброю сестрою, тіткою, хрещеною, подругою, коханою.