Петро Шевченко народився у Слов'янську на Донеччині. В дитинстві переїхав із батьками в село Підлиман Ізюмського району Харківської області. Тут зустрів Катерину, пара побралася. Народилося четверо синів. Петро працював у колгоспі, а згодом – на будівництві.
2 листопада 2025 близько 11.00 подружжя та односелець їхали автівкою селом, щоби знайти мобільне покриття. Раптом машину атакував російський безпілотник. На місце одразу прибули українські військові медики. При тямі була лише Катерина. Всіх забрали до лікарні.
Дружина Петра померла наступного дня. Після стабілізації в Ізюмі чоловік опинився в лікарні в Харкові. З-за кордону для догляду за пораненим приїхали з Німеччини родичі.
«Ми щодня ходили до діда. Після перших кризових десяти днів йому ставало краще, почав говорити. У нього дуже постраждала голова, отримав сильну контузію. Інколи не розумів, де він. Через два тижні нам сказали, що дід житиме, його хочуть перевести в Ізюм, і ми повернулися в Німеччину. Потім зателефонували і повідомили: «Дід ваш засумував, перестав говорити». А згодом сповістили, що 22 листопада його не стало, бо не витримало серце», – розповіла онука Анастасія.
Петра Шевченка поховали в Ізюмі через небезпечну ситуацію в Підлимані.
«Дід із бабою дуже хотіли доньку. Я була першою онукою, яка народилася у їхніх синів. Дід мене любив до втрати пам'яті. Поки батьки молодими заробляли гроші, будувалися, я росла на руках у діда з бабою. Вечорами ми грали в лото чи дивилися телевізор. А коли я подорослішала і привезла знайомитися мого хлопця, перше, що зробив дід – посадив його поруч і розказав, яка я квіточка і як мене треба любити», – згадала Анастасія.
У 2012 році через нещасний випадок загинув один із синів Петра. 4 лютого 2025 року – через російський обстріл загинув другий, теж Петро, батько Анастасії. Він потрапив під ворожий удар ракетою «Іскандер-М» в Ізюмі. Тоді ще чотири людини отримали смертельні поранення.
У Петра Шевченка залишилися два сини і вісім внуків.
