В’ячеслав народився 14 січня 1974 року в селі Каменка РФ у родині військового. Після школи навчався у Чугуєво-Бабчанському фаховому коледжі на Харківщині.
«Строкову службу проходив у десантних військах у Миколаївській області. Опісля підписав контракт і продовжив військову кар’єру. Про службу майже нічого не розповідав. Але армія була його стихією», – сказала мати Лариса.
В’ячеслав був інструктором з рукопашного бою в одному з полків НГУ, що дислокувався в Чугуєві. Після розформування полку з 2015 року за контрактом служив у складі 73-го морського центру спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого.
Повномасштабне вторгнення разом із побратимами зустрів у Маріуполі.
«Пам’ятаю слова Дяді Слави: «Зателефонувати б зараз рідним і запитати, як вони… Але ж зв’язку немає». Мав за честь знати його і дякую долі за цю зустріч. В’ячеслав показав мені, якими мають бути спецпризначенці. Його непохитність і мужність назавжди викарбували в моєму серці повагу й гордість. Він справжній командир, який ходив на бойові завдання разом зі своїми бійцями», – розповів побратим на псевдо Роберт.
Коли В’ячеслав поліг у бою, побратими не мали можливості евакуювати його, тому місцеві жителі поховали воїна на кладовищі під Маріуполем. Влітку 2023 року його тіло повернули в межах обміну. 27 січня 2024 року В’ячеслава перепоховали на Алеї пам’яті в Чугуєві.
«Син був відповідальним і працьовитим. Небагатослівний, більше мовчазний. Дуже любив свою родину, своїх дітей», – сказала мама.
Воїна нагородили орденами «За мужність» ІІІ та ІІ (посмертно) ступенів.
У нього залишилися мати, дружина, троє синів і донька.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
