Дмитро народився 22 вересня 2000 року в Києві. Він був спокійним, добрим і ввічливим хлопцем. Мав щире й добре серце. У його житті було багато друзів, з якими він завжди знаходив спільну мову. Простягав руку допомоги, коли хтось цього потребував.

«У дитинстві Дмитро дуже любив малювати, грати у футбол зі своїми друзями та молодшим братом Михайлом. Мої сини були дуже близькі, стояли один за одного горою. Михайло завжди звертався за порадами до брата, – розповіла мати Надія.

Після школи Дмитро навчався на оператора комп’ютерних розробок у Київському регіональному вищому професійному училищі будівництва. У студентські роки захоплювався спортом, здебільшого бігом, також займався боротьбою.

«Якщо син щось обіцяв, він обов’язково це робив. Для нього сім’я завжди була на першому місці», – сказала мати.

У 16 років Дмитро на київській базі полку «Азов» почав проходити навчальні курси та тренування, готуючись до служби. Щойно виповнилося 18 років, зібрав документи й офіційно вступив до лав підрозділу. Рідні були проти, але впертість і бажання служити перемогли. Дмитро обіймав посаду старшого мінометника.

Дмитро любив свою справу й горів нею. Постійно розповідав коханій Анастасії про зброю.

«Я не вірила в кохання з першого погляду, але саме так сталося між нами. Після першої зустрічі ми не хотіли бути порізно. Хоча ми були різні й через це кілька разів розходилися, але завжди поверталися одне до одного. Ми мріяли подорожувати, побачити світ і робити це разом. Не заглядали в далеке майбутнє, а насолоджувалися моментом», – сказала Анастасія.

За її словами, Дмитро був веселим, щирим і справжнім.

«Зв’язок у Маріуполі з ним був лише до 1 березня, але й тоді коханий відповідав короткими повідомленнями. 12 березня він зателефонував – казав, що мріє про гарячий душ, але навіть тоді був веселим і жартував, намагався заспокоїти. Встиг зателефонувати й матусі. Це було востаннє, коли ми чули голос Дмитра. Про смерть розповів побратим, ми, звісно, не повірили. Але, на жаль, 19 квітня цю жахливу новину нам підтвердило командування», – розповіла Анастасія.

За словами Надії, сини мріяли разом служити. Але їхня мрія так і залишилася нездійсненною: Михайлу виповнилося 18 років вже після загибелі старшого брата.

За життя Дмитра нагородили нагрудним знаком «Ветеран війни», а посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.

Воїна поховали 30 липня 2022 року на Лісовому кладовищі в Києві.

У нього залишилися мати, вітчим, молодший брат, бабуся та кохана дівчина.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.