Олексій народився 31 травня 1994 року в місті Сіверськ Донецької області. Ріс у родині, де панували любов, підтримка і щирість. Був єдиною дитиною, першим онуком для бабусі й дідуся, які його дуже любили.

«Коли він з’явився на світ, мені було лише 11 років. Я сама ще була дитиною, але дуже його любила. Він завжди був поруч зі мною, тому я ніжно називала його «хвостик» – завжди поруч, з довірою в очах», – розповіла тітка Ганна.

Батьки любили Олексія і завжди його підтримували. З дитинства він був щирим, добрим і відкритим хлопцем.

«Він ріс у любові й сам умів щиро любити. Дуже цінував родину, поважав старших і завжди дбав про тих, хто поруч. У ньому поєднувалися спокій і внутрішня сила. Він умів підтримати, умів слухати і ніколи не залишав близьких наодинці з труднощами. Його усмішка заспокоювала і дарувала відчуття тепла», – сказала тітка.

Навчався у школі №2. Був старанним і працелюбним, любив інформатику. Був проактивним і мав авторитет серед товаришів. Після 9 класу вступив до Бахмутського фахового коледжу транспортної інфраструктури, де опанував спеціальність «Обслуговування комп’ютерних мереж та систем».

У 2013 році Олексія призвали на строкову службу, яку проходив в Ужгороді. Коли у 2014-му почалася війна, Олексій підписав контракт із частиною 3057 Східного оперативно-територіального об’єднання НГУ і переїхав до Маріуполя. Пройшов шлях від рядового до старшого сержанта. Обіймав посаду старшого спеціаліста групи спеціального шифрувального зв’язку 3 категорії.

«Навіть у військовій службі він залишався тим самим Олексієм – надійним, спокійним, відповідальним. Тим, на кого можна покластися. Тим, хто не підведе. У 2017 році одружився, і найбільшим щастям для нього стало народження сина Георгія. Він був люблячим чоловіком і турботливим батьком. Навіть у найважчі моменти війни він понад усе хвилювався за рідних, які залишалися в Маріуполі. Відсутність зв’язку змушувала його болісно шукати будь-яку інформацію про дружину і сина. І лише дізнавшись, що вони змогли евакуюватися, він зміг трохи видихнути», – сказала тітка Ганна.

Оборонця посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

До сьогодні тіло воїна не знайдено і не поховано.

У Олексія залишилися мати, син, тітки, двоюрідні брати і сестра.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.