Костянтин народився 25 травня 1978 року в місті Лисичанськ Луганської області. Закінчив професійний будівельний ліцей за спеціальністю «електрослюсар підземний, машиніст електровоза». Працював на різних посадах. Захоплювався природою, любив гори та риболовлю.
Під час тимчасової окупації Лисичанська у 2014 році виїхав на підконтрольну Україні територію. Жив у різних регіонах, зокрема на Івано-Франківщині, де мріяв купити будинок.
Останнім часом працював у Чорнобилі у фірмах «МОНОЛІТ», «УКРтрансбуд», а згодом – у «Державному агентстві України з управління зоною відчуження» на посаді працівника з благоустрою шляхової дільниці транспортного цеху.
У перші дні повномасштабної війни добровільно став на захист України. Служив номером обслуги у 81-й окремій аеромобільній Слобожанській бригаді. 1 червня 2022 року він потрапив у полон біля села Богородичне на Донеччині.
«Батьки Кості померли, але у нього були справжні друзі. Він постійно жартував, підтримував інших, збирав навколо себе людей і був центром будь-якої компанії. Я бачила його злим лише раз, коли в розмові зачепили його друзів, і він без вагань став на їхній захист. Перебуваючи в полоні, він не втрачав надії, бо знав, що на нього чекають. За можливості займався спортом, значно схуд. Хлопці, які були з ним, розповідали, що він був веселим, вольовим, підтримував інших і мав чіткі плани на життя після повернення», – розповіла подруга Анна Ничипорчук.
Лише в січні 2026 року його тіло вдалося ідентифікувати.
Поховали воїна в місті Тисмениця Івано-Франківської області.
«Біля нього завжди було тепло. Він умів бути турботливим: допомогти, підтримати словом, просто побути поруч. Це була така людина, що хотілося, щоб про нього знали всі. І це мала б бути не історія полеглого героя, а того, хто пройшов пекло і повернувся», – написала подруга.
У Костянтина залишилися друзі, які любили його, як рідного.
