Денис народився 4 лютого 2005 року в селі Орлянське Запорізької області. Був студентом третього курсу факультету соціології та управління Запорізького національного університету, навчався онлайн за спеціальністю «Політологія». Паралельно працював оператором на заправці.
Денис багато читав, цікавився історією, у вільний час волонтерив. Займався спортом, зокрема боксом, регулярно відвідував тренажерний зал. Грав на класичній гітарі та любив слухати сучасних українських виконавців. Захоплювався водінням автомобіля.
«Денис завжди відрізнявся від своїх однолітків: був серйозним і самостійним. У п’ять років навчився читати: спершу захоплювався дитячими енциклопедіями, а згодом – науковими й художніми книгами, особливо історичними. У школі не боявся дискутувати з учителями на будь-які теми, був цікавим співрозмовником і завжди вмів відстояти свою думку. Коли був маленьким, ми пропонували йому займатися музикою – не захотів. А вже у старших класах по 4 – 5 годин на день вчився грати на гітарі. Ми дивувалися його наполегливості й терпінню. Так само й у спорті – займався на всі сто відсотків. Якщо ставив собі ціль, то обов’язково досягав її. Він був людиною слова», – розповіла мама захисника Галина.
Після російського повномасштабного вторгнення Денис долучився до 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов». Виконував обов’язки старшого водія 6-го батальйону роти вогневої підтримки.
«Коли він вирішив піти воювати, захищати Батьківщину, я як мати не хотіла його відпускати. Я і благала, і просила, і плакала. А він мені сказав: «Мамо, я так вирішив, я дав слово». Я йому кажу: «Кому ти дав слово?». А він: «Сам собі». Він був дуже сміливим. Вже бувши в «Азові», він завжди відповідально ставився до всього. Він був моєю надією, підтримкою та опорою», – сказала мама.
Поховали воїна на Алеї Героїв Капустяного кладовища у Запоріжжі.
Посмертно Дениса нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
У нього залишилися мати, батько, сестра, племінник, бабусі та дідусь.
