Атанас народився 4 жовтня 2000 року в Запоріжжі. До шостого класу навчався у школі № 58, згодом – у спортивному ліцеї.
«Любив грати у футбол. Його особливим захопленням були велосипедні мандрівки – разом із друзями долав великі відстані. За характером Атанас був добрим, чесним і сміливим. Вирізнявся щирістю, запальним темпераментом, мав багато друзів», – розповіла сестра Катерина.
З дитинства захоплювався важкою атлетикою. Брав участь у чемпіонатах України, був багаторазовим призером і переможцем різних змагань, кандидатом у майстри спорту. Тренувався в обласній спеціалізованій дитячо-юнацькій спортивній школі олімпійського резерву імені Леоніда Жаботинського.
«Підіймав над головою 115 кілограмів. Займався важкою атлетикою шість років. Для нього цей спорт був усім. Попри численні травми, не полишав тренувань, бо мав сильний характер і велику силу духу. Атанас був дуже цілеспрямованим – людиною сили, дисципліни й витримки. І водночас душею компанії», – розповіла близька подруга Вікторія.
Вони часто їздили до її бабусі в село. Атанасу там подобалося. Мріяв колись збудувати в селі будинок.
«Коли він приїздив у село, ми разом працювали – пиляли й рубали дрова, вантажили зерно, косили траву, їздили на мопеді й тракторі. До роботи він був завзятий. Завжди хотів допомогти й ніколи не відмовлявся, коли його просили, – розповів близький друг Богдан. – У нас був собака – великий і дуже злий алабай Анзор. Але він одразу прийняв Атанаса, наче знав його завжди. Недарма кажуть, що тварини відчувають добрих людей».
31 липня 2020 року Атанас підписав контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
«Він мав щире бажання служити. Свою мотивацію пояснював просто – хотів захистити сім’ю і близьких, своє місто та свій дім. Сприймав військову службу як справу честі й гідності та можливість професійного зростання. Йому подобалося те, що він робив», – розповіла сестра.
На початку повномасштабного вторгнення підрозділ Атанаса із Миколаєва перекинули під Маріуполь, а згодом – на завод імені Ілліча.
«Писав, що в нього все добре, щоб ми не хвилювалися. Ми телефонували по відео, він завжди був усміхнений. Їх постійно переміщали. Вони перебували під безперервними обстрілами і не мали постійної позиції. Через це російська диверсійно-розвідувальна група змогла підійти дуже близько. Атанас тоді першим вийшов прикрити побратимів, щоб вони змогли обійти ворога. І сам потрапив під вогонь», – розповіла подруга Вікторія.
Атанас завжди казав Вікторії, що потрібно посміхатися. Пізніше вона зробила татуювання «Посміхайся» – воно нагадує їй про Ангела.
Атанаса Іванова посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою Президента України «За оборону України». На фасаді Запорізького обласного спортивного ліцею встановили меморіальну дошку на його честь.
Поховали оборонця 16 грудня 2023 року на Правобережному кладовищі в Запоріжжі.
У нього залишилися батьки, сестра, племінниця та друзі.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
