Олександр Андрійович родом з Дніпра. Навчався у школі №6. Пройшов строкову службу в десантних військах ЗСУ. В 2002 році закінчив Дніпропетровський транспортно-економічний технікум, у 2006-му – Державний університет внутрішніх справ. Отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію юриста. Далі продовжив служити Батьківщині у лавах Державної кримінально-виконавчої служби України на посаді бійця штурмової групи, снайпера, підривника оперативного взводу Міжрегіонального підрозділу спеціального призначення при управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарань в Дніпропетровської області. Загальний стаж роботи в МВС України – 19 років.
З дитинства гарно малював та займався моделюванням. Ліпив статуетки, робив кружки для військових, а потім – і для своїх побратимів. Кожна кружка була індивідуальна – з позивними та знаками підрозділів. Навіть на передовій знаходив час, щоб щось намалювати або зліпити. Роботи Олександра залишилася на стінах Маріупольського аеропорту, які він намалював ще в січні-лютому 2022-го. Займався важкою атлетикою, гирьовим спортом, володів прийомами рукопашного бою. Дуже любив читати, дізнаватись та вивчати щось нове. Вигадував та виготовляв нові прилади для саперної справи, які допомагали і допомагають нищити ворога. Дуже любив готувати – не тільки вдома, але й на передовій завжди чимось смачненьким дивував своїх побратимів. Любив музику, історичні фільми, захоплювався скандинавською міфологією.
Під час повномасштабної війни Олександр воював за свою країну в складі Центрального територіального управління Національної гвардії України. Служив в Окремому загоні спеціального призначення «Омега», де обіймав посаду офіцера (сапера) 1-ї групи спеціального призначення.
«Олександр був душею будь-якої компанії, завжди веселий, чемний, ввічливий, спокійний, врівноважений, тактичний, кмітливий... Найкращий і люблячий батько, чоловік, зять син, брат. Вірний побратим і друг, який завжди підставляв своє плече. Тримав своє слово, завжди допомагав. Дуже любив донечку, мріяв її вдочерити, навіть з передової дзвонив і просив мене дізнатися, як він це може зробити. Це була його мрія, яка не здійснилася. Донька взяла його прізвище та по-батькові. Коли в останній раз Сашко приїздив додому, тримав паспорт доньки і дуже пишався, що вона це зробила. Але мрія про те, що він її удочерить, не покидала навіть під обстрілами. Був дуже романтичний. Перебуваючи на передовій, замовляв нам з донечкою кур'єром квіти. Останні букети ми отримали за декілька днів до його загибелі. Він рахував дні, коли приїде додому, коли обійме, поцілує. Дуже турботливий. Вдома, якщо хтось з нас захворіє – не випускав з ліжка, лікував, готував, прибирав, мив посуд. Хатню роботу робив постійно, бо він казав, що немає в домі жіночої або чоловічої роботи, є та, яку жінка не повинна робити, а все інше – це спільна. Любив дивитися старі фільми та слухати пісні років наших батьків. Один з наших улюблених фільмів – «Наречений напрокат». Ми його знали повністю, але дивилися знов і знов. Був ніжним, добрим, світлим, дбайливим, любив тварин і птахів, був завжди готовий навчатися. Перед загибеллю на річницю нашого весілля з передової написав мені: «Дякую тобі, моя люба киця! Я тебе дуже-дуже люблю! І в наступному житті знайду і знов з тобою одружусь!». Сашко був, є і залишається найкращим, коханням всього мого життя», – поділилася дружина полеглого воїна Ірина.
Посмертно офіцеру присвоєно звання капітана та нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Поховали Олександра на Алеї Слави Краснопільського кладовища міста Дніпро.
У нього залишилися мама, брат, дружина і донька.
