Михайло народився 17 березня 1988 року в селі Торосове Одеської області. Закінчив місцеву школу, а згодом, як і його мати, здобув фах провідника пасажирських вагонів в Одеському професійному коледжі морського та залізничного транспорту (раніше – залізничне училище). Жив у селищі Затишшя на Одещині та працював на залізниці.
У 2015 році боронив Україну. Брав участь в АТО, зокрема воював біля міста Щастя у Луганській області.
Після демобілізації повернувся до цивільної роботи. Та незадовго до повномасштабного вторгнення знову підписав контракт зі Збройними силами України. Казав, що лише на службі почувається на своєму місці. Служив командиром відділення у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти.
«Коли почалася повномасштабна війна, Михайло регулярно телефонував і писав повідомлення рідним, заспокоював усіх. Турбувався про маму, яка не могла виїхати з окупованої території. 17 березня 2022 року йому виповнилося 34 роки. А наступного дня його життя обірвалося внаслідок ворожого удару по місцю дислокації підрозділу, де він служив. Коли ми дізналися про обстріл казарми, то сподівалися на диво. На його пошуки вирушила сестра Олена. І через три дні вона його знайшла… Коли Михайло повернувся додому на щиті, люди зустрічали його на колінах. А з рідних поруч із ним була лише Олена. Мама тоді залишалася в окупації на Херсонщині, а я була за кордоном з тяжкохворою дитиною», – написала сестра Юлія.
Михайла Ліщенюка нагородили медалями «Учасник АТО», «За оборону Щастя», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Мама втратила найдорожче – своє дитя. Частинку своєї душі. Для неї син був цілим світом, і цей світ забрала війна, – сказала сестра. – Мама й досі його чекає: кроків у дворі, дзвінка, голосу… Я – його Юлька, він завжди мене так називав, пам’ятатиму його як янгола-охоронця. Михайло прожив життя гідно, виконав свій обов’язок до кінця і віддав за Україну найдорожче – своє життя».
Поховали захисника в селі Торосове Одеської області.
У нього залишилися два сини, мама, дві сестри та дружина.
