Володимир Нічиков народився 23 березня 1957 року в Маріуполі на Донеччині. Тут прожив більшу частину життя. У цивільному житті працював ковалем.
«Починав ковалем на заводах міста, а в 90-ті перейшов на художню ковку. Він зробив решітки, ганки, ворота, зокрема ворота офісу компанії «Азовінтекс», фото з якими, мабуть, були в усіх маріупольців та гостей міста. Але найбільше пишався пам’ятником жертвам Голодомору та репресій, до створення якого долучився. Казав, що таким чином вшановував загиблих під час Голодомору 1933 року сестер матері та решту родичів, які постраждали від радянського режиму. На жаль, пам’ятник росіяни знищили у 2022 році», – розповів син Юрій.
На пенсію Володимир вийшов у 2007 році. У 2014-му допомагав полку «Азов» як волонтер, а за рік долучився до його лав. Мав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та медаль «Захисник Маріуполя».
У 2018 році Володимир звільнився за віком, однак продовжив допомагати побратимам. Завжди казав: якщо буде загострення, він повернеться на службу. Так і сталося – з початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року знову взяв до рук зброю. Володимир захищав рідний Маріуполь у складі полку «Азов». Разом із побратимами тримав оборону на території «Азовсталі».
У травні 2022-го за наказом вийшов із металургійного заводу в полон. 1 травня 2024 року він помер у неволі в місті Камишині Волгоградської області РФ. Йому було 67 років.
Поховали оборонця на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове в Хмельницькому.
Посмертно йому надали звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади».
У Володимира залишилися дружина, син, невістка та онук, якого він не встиг побачити.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
