Віктор народився 21 липня 1988 року в місті Бердянську Запорізької області. Навчався у школі № 13. Мама померла, коли хлопець був ще маленьким. Батько вдруге одружився, у сім’ї народився син Максим.
Освіту Віктор здобув у Бердянському машинобудівному професійному ліцеї та Бердянському державному педагогічному університеті. За фахом був учителем молодших класів, але працював із батьком Миколою в майстерні, де ремонтував автомобілі. Паралельно підробляв адміністратором у комп’ютерному клубі.
«У дитинстві був активним хлопцем, хуліганом. Часто потрапляв у бійки, але ніколи не скаржився і всі проблеми вирішував сам. Мав гарну пам’ять, швидко вчив вірші, навчався добре. Коли батько був на роботі, ми проводили багато часу разом, допомагали одне одному. Був веселим, життєрадісним, з ним ніколи не було сумно», – розповіла мачуха Ірина.
З початком війни Віктор разом із батьком безкоштовно ремонтували автомобілі бійцям добровольчих підрозділів.
«Також їздив у селище Урзуф, возив продукти військовим, коли батальйон тільки формувався. У 2015 році Вітя підписав контракт, а за чотири місяці до підрозділу приєднався мій чоловік. Миколу всі називали Васильовичем. Деякий час вони ще працювали на базі своєї майстерні в Бердянську, а згодом в «Азові» сформували ремонтну роту. Служба дуже вплинула на нього: він став зібраним, організованим і відповідальним. Перейшов на українську мову, став дуже проукраїнським», – розповіла Ірина.
Згодом Дизель перевівся до 2-го батальйону, де обійняв посаду старшого сержанта взводу матеріально-технічного забезпечення. На момент повномасштабного вторгнення батько і син перебували на різних позиціях.
«Командир ремонтної роти майор Сергій Павліченко на псевдо Броня, який у липні 2022 року загинув в Оленівці, заборонив бійцям говорити моєму чоловікові, що Віті більше немає. Тому Микола під час боїв за Маріуполь не знав про це, аж поки один із військових не висловив йому співчуття. Уже з Оленівської колонії чоловік зміг зателефонувати, попросив організувати кремацію тіла сина, щоб після деокупації Бердянська поховати його вдома», – сказала Ірина.
«Це був максимально патріотичний хлопець. Він завжди мене підтримував. Ми довгий час були напарниками. У день його загибелі ми разом виконували бойове завдання. Нас обстріляли. Увечері ми повернулися й мали вже відпочивати. Але потрібно було допомогти командиру батальйону. Вітя сказав: «Я з’їжджу, допоможу і повернуся за пів години». Я відповів: «Добре, я тебе почекаю, поки заварю чай». Буквально за 15 хвилин я почув по рації, що був приліт КАБу і Вітя загинув. Його розкладушка стояла поруч із моєю. Біля мене залишився лежати його телефон. Для мене це досі дуже болючий спогад, який я ніяк не можу відпустити. Я дуже щасливий, що в моєму житті був такий друг», – розповів побратим на псевдо Дипломат.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Тіло оборонця досі не вдалося повернути.
У Віктора залишилися дружина, донька, молодший брат і мачуха. Його батько в ніч на 29 липня 2022 року загинув під час теракту в Оленівській колонії.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
