Валентин Постніков народився 10 липня 1977 року в селищі Розівка Запорізької області. Закінчив Волноваське професійно-технічне училище, де опанував спеціальності тракториста-машиніста та слюсаря-ремонтника. Пройшов курси у ПрАТ «Новотроїцьке рудоуправління» за фахом машиніста конвеєра, а згодом – грохотника. Жив у селищі Оленівка на Донеччині, а останнім часом – у Києві.
Валентин працював електриком, майстром зі встановлення домофонів та виконував різні будівельні роботи. Був глибоко віруючою людиною, закінчив біблійний інститут та служив у протестантській церкві.
«Валік мав сильний внутрішній стрижень. Дуже добрий, позитивний і завжди усміхнений – це попри важке дитинство, попри зради та попри виклики, які спричинила війна ще з 2014 року. Любив Бога та людей, за можливості допомагав усім, хто просив. Людина з золотим серцем та золотими руками. Ми одружились у 2008-му і майже все наше сімейне життя – то війна, наші діти не знають мирного життя. Валік мене завжди підтримував і у відповідь на мою втому казав: «Усміхайся, все буде добре!», – згадала дружина Ганна.
Під час повномасштабної війни служив у складі 152-ї окремої єгерської бригади на посаді оператора взводу протитанкових ракетних комплексів.
«Чоловік дуже хотів бути капеланом. Офіційно капеланом стати не вийшло, проте своє покликання все ж реалізував: підтримував побратимів на передовій. Тому й став їхнім Пастором, взявши собі таке псевдо», – додала Ганна.
47-річний Валентин Постніков поліг 23 жовтня 2024 року в місті Селидове Донецької області, коли його підрозділ натрапив на ворожу диверсійно-розвідувальну групу. Деякий час захисника вважали зниклим безвісти.
Оборонця нагородили почесною відзнакою командира 152-ї окремої єгерської бригади.
Поховали Валентина на Алеї Слави Лісового кладовища у Києві.
У нього залишилися дружина та двоє синів.
