Володимир Пилипенко народився 10 травня 1977 року в селищі Ріпки на Чернігівщині. Після закінчення місцевої школи працював у Ріпкинському районному спортивно-технічному клубі ТСО України. Спочатку був охоронцем, а згодом став інструктором з водіння. Цій справі присвятив більшу частину свого життя.
Володимир разом із батьком власноруч збудував трактор, а згодом навчив доньку їздити на ньому. Любив садити дерева, доглядати за садом, збирати гриби, проводити час у лісі та біля річки. Обожнював собак і птахів – завжди намагався їх нагодувати, допомогти або прихистити. Взявся за відновлення старого будинку своєї бабусі, вклав у нього багато сил і праці, але завершити задумане не встиг.
У 2020 році долучився до Державної прикордонної служби України, де служив водієм. Із перших днів повномасштабного вторгнення захищав Україну у складі 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого.
Під час боїв за Чернігів отримав псевдо Дід. Побратими жартували, що Володимир завжди мерзнув. Він намагався вдягатися тепліше, бо у цивільному житті любив комфорт і затишок.
«Якби за батьківство вручали нагороди – мій тато отримав би їх усі. Він дуже для мене старався. Робив усе можливе й неможливе, щоб я мала щасливе дитинство. Він умів радіти простим речам разом зі мною. Завжди був на моєму боці. І навіть якщо я робила щось неправильно, спокійно пояснював, говорив тепло, по-доброму, з любов’ю. Тато – це мій дім. Моє серце. Моя тиха і спокійна турбота. Він дозволяв мені робити помилки. І саме тому я мала найсправжніше дитинство. Тато навчив мене бути чесною й мати відкрите серце», – розповіла донька Юлія.
Свій останній бій Володимир Пилипенко прийняв 22 вересня 2025 року в селі Веселе Покровського району Донецької області. Йому назавжди 48 років.
«Пам’ятаю одну з наших останніх розмов. Ми сиділи з ним на кухні під гул «шахедів» до півночі й говорили про життя. Тоді він сказав: «Дерево я посадив – і не одне. Будинок не побудував, але підремонтував. Сина не виростив, але виростив золоту доньку». Тоді я розплакалася. А зараз, озираючись назад, розумію, що для мене ці слова прозвучали як прощання», – додала Юлія.
Захисника нагородили нагрудним знаком начальника 105-го прикордонного загону «За відданість службі» та орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Оборонця поховали на Центральному кладовищі в селищі Ріпки.
У нього залишилися дружина, донька, батьки, молодший брат, рідні, друзі та побратими.
