Солдат Олександр Сергієнко народився 25 травня 1988 року в селі Мощенка на Чернігівщині. У чотирирічному віці разом із родиною переїхав до села Білоцерківці. Закінчив Київський технікум готельного господарства (на 2026 рік – державний коледж), де опанував фах кухаря, офіціанта та бармена.
Деякий час працював за спеціальністю у закладах громадського харчування Києва. Потім влаштувався в компанію «Нова пошта», де обіймав посаду менеджера.
Під час повномасштабної війни Олександр долучився до лав Збройних Сил України. Служив у 3-й окремій штурмовій бригаді на посаді номера обслуги 3-го зенітно-ракетного взводу 2-ї зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного артилерійського дивізіону. Під час базової загальновійськової підготовки мав псевдо СОМ – абревіатуру від прізвища, імені та по батькові. Але коли приїхав у підрозділ, це псевдо вже було зайняте. Тому побратими називали його Золотий. Він сам намалював ескіз для свого шеврона і завжди його носив.
«Він був тією людиною, тим добровольцем, який мав і бронювання, і всі підстави залишатися в тилу, але обрав шлях воїна. Він ретельно готувався до бойових завдань. За кілька місяців до БЗВП разом із другом, який теж пішов воювати, почали самостійну підготовку: бігали в лісі з навантаженням, розвивали в собі витривалість та силу. А вже коли він був на бойових, то у вихідні не відпочивав, а тренувався. Він казав: «Я сюди не для галочки прийшов. Якщо я буду робити те, що робив удома, то яка з мене буде користь?». Він був людиною, на яку можна було покластися, дуже мужнім і при цьому чуйним…», – згадали друзі захисника.
Свій останній бій Олександр прийняв 23 жовтня 2024 року в селі Нововодяне Сватівського району Луганщини. Він зазнав смертельних поранень під час бойового завдання. Йому назавжди 36 років.
Посмертно воїна нагородили нагрудним знаком «Комбатантський Хрест».
Поховали Олександра в селі Білоцерківці.
У нього залишилися донька, мама, брат і вітчим.
