Микола Шамаро народився 30 березня 1986 року в селищі Старогнатівка на Донеччині. Працював приватним охоронцем. Жив у Маріуполі.
У 2019 році вирішив стати військовим. Не все вдалося з першої спроби, однак він не відступив від своєї мети. Зрештою досяг бажаного. Тоді казав: відчув, що саме тут знайшов своє місце. Служив у відділі прикордонної служби «Сартана» 1-го Донецького прикордонного загону. Обіймав посаду інспектора прикордонної служби 3 категорії – оператора 4 відділення інспекторів прикордонної служби.
«Він умів підтримати й подбати про близьких. У його характері поєднувалися внутрішня сила і доброта. Микола був людиною, за якою відчувалася надійність: міг захистити, прикрити, допомогти у скрутну хвилину. А ще мав звичку щось тихенько бурмотіти собі під ніс – маленька особливість, яка робила його по-особливому рідним, і яку тепер згадують із теплотою», – розповіла дружина Наталія.
Напередодні повномасштабного вторгнення Микола говорив дружині: що б не сталося, він не тікатиме. Залишиться й захищатиме своє місто, рідну землю та Батьківщину. Ці слова виявилися не просто обіцянкою. Коли Маріуполь опинився в епіцентрі війни, він залишився на своєму місці.
«Особливо болісно тепер згадується одна розмова, коли Микола міркував, навіщо людині дві дати – народження і смерті. Мовляв, краще було б мати одну: так простіше. Тоді це здавалося звичайною розмовою, але згодом набуло трагічного змісту. 30 березня 2022 року Миколі виповнилося 36 років. За спогадами побратимів, близько дев’ятої ранку вони привітали його з днем народження, знайшли десь торт, побажали довгих років життя. Та приблизно за пів години неподалік залізничного вокзалу в Маріуполі Микола загинув. День, який почався з привітань і побажань, став останнім у його житті. За трагічним збігом обставин дата народження виявилася і датою смерті», – розповіла Наталія.
Згодом дружина побачила Миколу в документальному фільмі «20 днів у Маріуполі». На екрані він постав живим, сильним і мужнім.
«Побачити людину, якої вже немає, це водночас біль і можливість бодай на мить повернутися до неї. Для мене ці кадри стали ще одним свідченням того, що Микола був там, де вирішувалася доля міста, яке він обіцяв захищати», – розповіла Наталія.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Станом на жовтень 2026 року тіло оборонця не поховали.
У Миколи залишилися дружина Наталія.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
