Олександр народився 13 грудня 1970 року в місті Корюківка Чернігівської області. Навчався у середній школі №1 (нині ліцей). Закінчив військове авіаційне училище льотчиків. Із початку 1990-х років служив у ЗСУ. Більшу частину життя прожив у місті Новий Калинів на Львівщині, де служив. Брав участь у миротворчих місіях ООН у Конго та Ліберії.
Він був надзвичайно зібраною й організованою людиною – любив порядок у всьому та відповідально ставився до кожної справи. Водночас мав легку вдачу й чудове почуття гумору.
Найбільше цінував прості моменти життя. Любив організовувати поїздки до ріки, ходити по гриби, збирати разом друзів і рідних, адже для нього багато значили теплі зустрічі та час разом.
«Тато був душею компанії. Завжди підтримував розмову, давав влучну пораду, а коли треба – міг і лекцію прочитати. Неділя в нас завжди була для сім’ї: онуки приходили в гості, і дід одразу ставав для них атракціоном. Для нас усіх він був тією кам’яною стіною, про яку всі говорять: поруч із ним було безпечно, тепло й спокійно. Він завжди казав: «ВСЕЕЕ БУДЕ ДОБРЕ!», – і ми досі йому віримо», – розповіла донька Юлія.
Особливо теплими й приязними в Олександра були стосунки з братом Юрієм – вони стали прикладом родинної підтримки та взаєморозуміння.
«Навіть попри роки ми щотижня телефонували одне одному й могли довго говорити про буденні справи. Інколи по-братерськи сперечалися. А що вже казати про щорічні гостювання в родинному колі», – поділився Юрій.
Олександр не міг сидіти без діла – постійно знаходив собі заняття. «Рух – то життя!» – казав він і брався до роботи на городі, в гаражі чи по господарству. Праця для нього була не обов’язком, а радше задоволенням, особливо коли йшлося про догляд за грядками.
Рідні та близькі згадують: коли Олександра як військового запитували, коли закінчиться війна, він завжди відповідав з упевненістю: «Ми переможемо!». Брат із усмішкою пригадує момент, коли Олександр пролетів над його домом і батьківською хатою – достатньо низько, щоб одразу стало зрозуміло, хто це був.
«Батько ніколи не тримав зла, не сердився й не засуджував інших. Він жив за покликом совісті, залишаючись вірним своєму шляху та переконанням», – сказала донька.
Олександр Шемет був одним із учасників легендарної авіаційної місії до Маріуполя. 5 квітня 2022 року він із побратимами доправив до оточеного міста боєприпаси, а на зворотному шляху евакуював вісьмох поранених бійців. Російська армія з корабля в Азовському морі обстрілювала вертоліт зі стрілецької зброї та зенітно-ракетного комплексу «ТОР». Досвідчений льотчик маневрував і зумів дістатися Дніпра. Це був останній успішний авіапрорив до «Азовсталі».
За життя воїна нагородили орденом Данила Галицького та орденом Богдана Хмельницького III ступеня. 23 травня 2022 року з рук Президента він отримав найвищу державну нагороду – ордена «Золота Зірка» із наданням звання Героя України.
«Після завдання в Маріуполі він продовжив службу з тією ж відданістю й честю, завжди ставлячи безпеку побратимів понад усе. Його поважали за принциповість, готовність підтримати в складну хвилину та вміння діяти злагоджено за будь-яких обставин. Вірний військовій присязі, він до останнього залишався захисником своєї держави», – сказала донька Юлія.
Поховали Героя 18 лютого 2026 року на полі почесних поховань №87 Личаківського кладовища.
У Олександра залишилися мати, дружина, донька, син, онуки, брат і сестра.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
