Олег народився 16 жовтня 1986 року у місті Стрий Львівської області. Працював на деревообробному заводі, займався ремонтом моторів на СТО, а також певний час працював за кордоном. Дуже любив виготовляти сувеніри – брелоки, чотки, шкатулки і ножі.
У перші дні повномасштабного вторгнення добровільно став на захист країни. Служив водієм у взводі підвозу боєприпасів у 18-й Слов’янській бригаді Національної гвардії України.
«Він був чоловіком, сином, батьком. Працював, допомагав сусідам, любив сина Остапа. У нього були руки майстра і серце чоловіка, який завжди тримав слово. А ще – рюкзак, з яким 25 лютого 2022 року він пішов добровольцем. Тихий герой. Завжди був поруч, коли треба. Саме таким його пам’ятають побратими: вірним, відповідальним, ініціативним. Він вивозив із поля бою поранених і тих, кого не вдалося врятувати. Після кожного рейсу – повертався, але не 30 серпня 2024 року», – сказала дружина Оля.
Поховали воїна у рідному місті на Алеї Героїв.
Захисника відзначили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та Хрестом Героя (посмертно).
«Олег був добрим, життєрадісним. Людиною зі щирим серцем. Герой, який ніколи б не залишив побратима самого на полі бою... У цій історії немає гучних слів. Лише тиша. І порожнє місце за столом. І хлопчик, який запам’ятав батька сильним і добрим. Він досі чекає, що двері відчиняться, зайде тато, зніме берци і скаже: “Остапчику, я вдома”. Але цього вже не станеться», – додала дружина.
Вдома на нього чекали мати Галина, батько Богдан, дружина Ольга і син Остап.
