Оборонець Максим Скорбілін, псевдо Скоба, народився 18 серпня 1998 року в місті Гайсин Вінницької області. Жив у Смілі на Черкащині, де закінчив технологічний фаховий коледж. Вільний час проводив із родиною, захоплювався всім новим і завжди прагнув розвиватися.

«Максим любив життя, був душею компанії, вірним другом, людиною, на яку можна покластися. Завжди веселий, активний, умів жартувати і створювати навколо себе атмосферу легкості й радості. Йому було важливо дарувати увагу і тепло рідним, особливо у свята. Ще з дитинства його називали янголом – біляве волосся, голубі очі і світла душа. Здається, він навчився любити раніше, ніж говорити. Для близьких він назавжди залишиться «нашим сонечком» – теплим, рідним, незамінним», – написала дружина Ірина.

З перших днів повномасштабної війни він добровільно став на захист України. Служив бойовим медиком 2-го взводу оперативного призначення 7-ї роти 3-го батальйону «Гроза» 1-ї Президентської бригади оперативного призначення «Буревій». Псевдо Скоба відображало його характер: міцний, незламний, той, хто тримає і не дає зламатися іншим. За життя врятував багатьох побратимів, а також беззахисних тварин на фронті.

«Для побратимів він був скелею і щитом – тим, хто завжди поруч, хто не зрадить і не залишить. Під свистом куль і під безперервними обстрілами він виносив поранених, ризикуючи власним життям. Один із найяскравіших випадків його героїзму – порятунок командира, який зазнав важкого поранення, і здавалося, що шансів дочекатися евакуації майже немає. Але Максим надав усю необхідну допомогу: власноруч витягнув осколок, провів тампонування і зробив усе можливе і неможливе. Того дня він подарував людині друге життя. І таких історій – безліч», – розповіла дружина.

Побратими згадують, що Максим завжди вирізнявся – у словах, у вчинках, у ставленні до людей. Він не боявся говорити правду і відстоювати справедливість. 

«Я стала дружиною Максима у листопаді 2024 року. Ми познайомилися під час війни, коли життя особливо гостро відчувається і цінується кожна мить. Поруч із ним було відчуття захищеності, спокою і справжності. Ми мріяли про міцну, дружню родину. Хотіли чути сміх дітей у нашому домі, будувати своє маленьке щастя, попри все. Найбільше мені запам’яталося, як він любив життя. Навіть там, де було важко і небезпечно, він умів знаходити світло. І навчив цього мене. Він – моя душа і моє серце крізь світи», – додала Ірина.

27-річний захисник поліг 13 січня 2026 року в селі Новоосинове Харківської області. Під час бойового завдання він ішов на іншу позицію, щоб зателефонувати рідним і повідомити, що з ним усе гаразд. Тоді зазнав поранення внаслідок влучання ворожого артилерійського снаряда і не дожив до евакуації.

Максима відзначили медалями «За відвагу», «За військову службу Україні», «За оборону рідної держави» та «За доблесть».

Поховали захисника у Смілі. 

У нього залишилися мама Ірина, дружина Ірина, бабуся Валентина, двоюрідна сестра Анна, тітка Оксана та хрещений Валерій.