Микола народився 21 січня 1973 року в селищі Ярмолинці на Хмельниччині. У Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті здобув фах зоотехніка. Він дуже любив тварин, проте за спеціальністю працював недовго. Більшу частину життя займався ремонтами квартир, офісів і житлових будинків. Був майстром своєї справи, тому люди цінували й поважали його. Любив відпочинок на природі, особливо з сім’єю в наметі біля водойми. 

Під час повномасштабної війни Микола служив у складі 808-ї Дністровської окремої бригади підтримки. Був пілотом дистанційного мінування, оператором дрона «Вампір». 

Микола дуже любив читати, особливо історичну літературу, перечитав майже всі книги у селищній бібліотеці. Навіть на фронті під час відпочинку намагався знайти книгу і завжди хвилювався, щоб встигнути повернути її перед від’їздом. 

«Він був вірним, надійним чоловіком і товаришем, люблячим батьком і добрим сином. Світла і чесна людина. Справжній патріот України, який мріяв про перемогу та мирне життя у вільній країні, за яку боровся до останнього подиху», – написала дружина Ярослава. 

Миколу Слободяна нагородили відзнакою Президента «За оборону України» та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест».

Поховали захисника на Алеї Слави в рідному селищі.

У нього залишилися мама Лідія Володимирівна, дружина Ярослава, син Володимир і донька Вікторія.

***

Дружина присвятила чоловікові багато своїх віршів. 

Ти завжди в моєму серці, 

В день ясний і темну ніч. 

Не віддам Тебе я смерті, 

Йду з Тобою пліч-о-пліч. 

У бою Тебе прикрию 

Ніжним ангельським крилом, 

Рани всі криваві зшию, 

Відігрію біль теплом. 

Хоч між нами кілометри 

І горить свята земля.

Я пройду крізь долі спектри, 

Аж до краю, до нуля.

Я Твою нестиму зброю 

У пекельному вогні, 

Подаватиму набої 

У звитяг буремні дні. 

Я плекатиму кохання 

Наше ніжне і палке. 

Ти мій крик, моє мовчання, 

Сонце в небі золоте. 

Ти моє барвисте літо, 

І хурделиця-зима, 

Ти мій ліс і в полі жито... 

Ти і є – моє життя! 

 

Замерзли квіти на Твоїй могилі, 

Покрились льодом пелюстки дрібні. 

В душі моїй – важкі холодні брили, 

Обрусом горя безнадійні дні. 

І навіть плач не гріє, не рятує, 

Лише мовчання стелиться, як сніг. 

Твій голос десь у небесах мандрує, 

А в нашій хаті – тінь щасливих літ. 

Я доторкнуся до хреста, як серця, 

Що билося колись в моїх руках. 

Тепер воно у вічності озветься 

Твоїм коханням, що сія в зірках. 

Та вірю я, що проросте світання, 

Бо ти – не тінь, ти – світло і любов. 

І навіть смерть не може в час єднання, 

Забрати те, що нас зігріє знов.