Владислав народився 20 грудня 2002 року в місті Запоріжжя. Закінчив гімназію №107 та вступив до Національного університету «Запорізька політехніка» за спеціальністю «Журналістика». У 2025 році хлопець мав би отримати диплом бакалавра. Захоплювався автівками, мотокросом, обожнював кататися на ковзанах і просто багато гуляти. Його улюбленим місцем був Історико-культурний комплекс «Запорозька Січ» у заповіднику «Хортиця», протягом останнього року проводив там дуже багато часу. Обожнював усіх тварин: у галереї друзів та його власній безліч фото з собаками та котами з Донецького та Запорізького напрямків.
Ще під час навчання в школі Владислав вирішив, що хоче стати військовим. У 2021 році підписав контракт з Національною гвардією України. Служив у 23-й окремій бригаді охорони громадського порядку «Хортиця» (в/ч 3033). Обіймав посаду авіаційного механіка-сапера відділення ударних мультироторних систем взводу ударних мультироторних систем спеціального призначення роти ударних безпілотних авіаційних комплексів спеціального призначення.
«З дитинства Владик був слухняною, розсудливою і цілеспрямованою дитиною. Він завжди мріяв стати військовим. У 10 років уже розбирав і збирав АК разом із дідусем. Він виховувався в сім’ї військових. Обожнював тварин. Після школи мріяв піти служити в СБУ, але не пройшов психолога, бо мав м’який характер. Тому вирішив служити у лавах НГУ.
Для мене він був надією та майбутнім. Він був не просто сином – він був найкращим другом, братом і побратимом. Владик був гарним прикладом для своєї сестри Ніколь, яку дуже любив і ніколи не давав нікому її образити», – розповіла мати воїна Яна Мельнікова.
У жовтні 2021 року Владислав отримав статус учасника бойових дій та відзнаку «Гідність, довіра, повага».
«Я хочу бути схожою на свого брата: такою ж доброю, справедливою, допомагати батькам і бути гарним прикладом для нашої молодшої сестри Мілани – як він був для мене. На жаль, сестричка не буде пам’ятати брата: їй був лише місяць, коли він загинув», – сказала сестра Ніколь.
«Таких, як він, більше не існує. Ми постійно з ним мріяли про майбутнє, чим будемо займатися після закінчення війни. Останнім часом думали завести собаку. Його побратим привіз мені Джессі – хаскі, якого вони знайшли на Донеччині. Я забрала собаку додому на Рівненщину, Влад її обожнював, постійно фотографував, вона часто з ним спала. Коханий хотів відкрити свій ресторан або барбершоп. Але постійно відкладали, оскільки хотіли це зробити у прифронтовому Запоріжжі», – розповіла дівчина воїна Інна.
Поховали Владислава на Матвіївському кладовищі рідного міста.
У нього залишилася велика сімʼя: батьки, дві молодші сестри, бабусі, дідусь і кохана.
