Степан народився в селі Олешник Закарпатської області. Навчався в місцевій школі. Потім закінчив Київський національний університет будівництва та архітектури, здобув фах інженера-будівельника. Жив з родиною у селі Мала Каратуль під Києвом. Останні 9 років працював у столиці. Пройшов професійний шлях від будівельника до виконроба. Вільний від роботи час присвячував сім’ї. Також захоплювався технікою. Міг відремонтувати і побутову техніку, й автомобіль.
Коли почалася повномасштабна війна, Степан працював у Польщі. Однак одразу вирішив повернутися додому. У потязі до Львова був єдиним пасажиром. Коли приїхав, пішов до військкомату. Спочатку служив у роті охорони. Потім став бійцем 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Обіймав посаду стрільця-санітара.
«Ми працювали разом на будівництві. Степан був чесним і справедливим керівником. Що візьме до рук зброю і стане на захист, я навіть не сумнівався», – згадує колега Роман.
«Ми разом прожили щасливих 15 років. Стьопик був турботливим, люблячим чоловіком і найкращим татом для наших діток. Він мав «золоті руки». Важко згадати, що не умів робити. Наш тато завжди дотримував свого слова, завжди виконував всі свої обіцянки. На моє прохання не їхати в Україну відповів: «А що я сину скажу, коли він спитає, де я був,коли почалася війна? Що ховався від мобілізації в Польщі?! Якщо ми зараз не станемо на захист, то через деякий час нас поженуть вбивати ще когось так, як зараз женуть жителів окупованих територій». Він старанно вчився військовій справі, щоб не тільки самому вижити, але й врятувати інших. Навіть коли дізнався, що потрапить в саме пекло – під Бахмут, без вагань погодився. Вірив, що все буде добре, що зі своїми навичками зможе вижити в тій кривавій м'ясорубці. Але не судилося – артилерійський обстріл обірвав його життя», – розповідає дружина загиблого Іванна.
Поховали захисника в селі Мала Каратуль Київської області.
У Степана залишилися батьки, брат, сестра, дружина, донька і син.
