Капітан медслужби Володимир Вождаєнко народився 22 квітня 1970 року в селі Болотня на Київщині. Вивчав фармакологію у Запорізькому державному медико-фармацевтичному університеті. Працював завідувачем місцевої аптеки. Тримав пасіку, любив читати та займався спортом. Неодноразово перемагав у районних змаганнях з настільного тенісу.
Під час навчання в університеті познайомився з майбутньою дружиною Лідією. Родина жила у селищі Іванків Київської області. Володимир був депутатом кількох скликань Іванківської селищної ради. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності. З 2014 року активно підтримував Збройні Сили України, займався волонтерством.
Добровільно приєднатися до війська вирішив у перший день повномасштабного російського вторгнення. Чоловіка одразу залучили до оборони північних околиць столиці. Він брав участь у бойових діях на Київщині, Харківщині та Донеччині. Служив у 114-й окремій бригаді територіальної оборони. Мав псевдо ДОК, яке з'явилося ще в цивільному житті. Володимир виріс у родині медиків, цікавився медициною та консультував знайомих.
«Тато мав сильні аналітичні навички, вмів глибоко і детально розбиратися в надскладних питаннях різного плану. Саме тому ще за тиждень до повномасштабного вторгнення він казав, що воно відбудеться. Пам'ятаю, як відразу поставив нашу родину перед фактом, що, щоб не сталось, він піде добровольцем захищати Україну від ворогів. Принципи свободи, любові і честі були для нього дорожчими за все. Для нашої родини було за честь мати такого тата», – сказав син Богдан.
За час служби Володимир змінив кілька посад: входив до складу медичної евакуаційної групи, був лікарем стабілізаційного пункту та начальником медичної служби батальйону.
На своє останнє завдання добровільно вирушив як бойовий медик. Після десяти днів на передовій 2 липня 2024 року в автомобіль, який мав вивезти групу з позиції, влучив ворожий FPV-дрон. Це сталося біля села Спірне Бахмутського району Донеччини. Захиснику назавжди 54 роки.
Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У пам’ять про нього дружина написала поетичну збірку «А я тебе уже ніколи не побачу». Також на його честь започаткували щорічний районний турнір з настільного тенісу.
Поховали Володимира у рідному селі Болотня.
У нього залишилися дружина Лідія, сини Віталій і Богдан, сестра Світлана.
