Андрій народився 26 червня 2003 року в селі Михайлівка Вінницької області. Був найстаршим серед 11 дітей родини. З дитинства мріяв стати військовим. У родині часто згадували прадіда, який воював у Другій світовій, і маленький Андрійко обожнював міряти його кашкет. З восьмого класу він чітко знав свій шлях. Коли хлопець без жодних пільг сам вступив на державну форму навчання до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, його радості не було меж. Він тоді подзвонив мамі і кричав: «Мамулька, я вступив!». Під час навчання був третім у списку за успішністю, писав патріотичні вірші та здійснив ще одну мрію – зійшов на зимову Говерлу разом із друзями-курсантами.
Влітку 2025 року молодий лейтенант прибув до 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Обійняв посаду командира 3-го механізованого взводу 9-ї роти 3-го механізованого батальйону.
«Він тільки приїхав, його відправили в табір на адаптацію. Він мене постійно смикав: «Пане старшина, а коли я вже познайомлюсь зі своїм взводом?». Він був надзвичайно ініціативним, безстрашним. Справжній приклад для особового складу», – пригадав Олександр, сержант з матеріального забезпечення роти.
Лейтенант Андрій Бабій проявив себе як блискучий тактик на передовій. Наприкінці липня він координував відбиття одного з наймасштабніших штурмів поблизу села Звірове на Донеччині. Протягом 5 днів, під безперервними ударами мінометів та FPV-дронів, його бійці витримали 17 ворожих накатів і знищили до взводу окупантів. Ворог був змушений відступити. А у серпні маневрова група під його командуванням виявила місце скупчення російської ДРГ у приватному секторі Покровська. Вчасний аналіз і передача координат дозволили знищити 5 диверсантів і врятувати життя українським бійцям у тилу.
Попри пекло фронту, думки Андрія завжди були з родиною. У січні 2025 року дружина Вероніка народила йому сина Дем’яна. Андрій телефонував їм за кожної нагоди.
«Він нам майже нічого не розказував про війну. Приїхав на пару днів у відпустку, побув із дружиною і сином, до нас зайшов на пів дня. Оберігав нас від цього жаху», – розповіла мама Тетяна Петрівна.
За свій героїзм Андрій Бабій отримав нагрудний знак «Срібний Хрест».
Оборонця поховали в рідному селі.
У нього залишилися дружина, син, мати, брати та сестри.
