Ігор народився 1 січня 1972 року в селищі Градизьк Полтавської області. Здобувши середню освіту, пройшов строкову службу в Польщі – був зв’язківцем. Після демобілізації працював трактористом в агрофірмі на рідній Полтавщині. Жив у селі Корнієнки, разом із дружиною виховував сина і двох доньок-близнючок.
Під час повномасштабного вторгнення, у січні 2023 року, Ігор став до лав захисників. Воював у складі 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Обіймав посаду старшого радіотелефоніста відділення управління командира батальйону взводу зв'язку 1 механізованого батальйону.
«Він був фахівцем з великої літери. Треба перепрошити рації на КСП батальйону чи роти? Ігор сідав за кермо, їхав і робив. Навіть уночі, навіть попри те, що погано бачив через проблеми із зором. Працював, поки все не буде ідеально. Що не попросиш – все зробить», – розповів командир взводу Максим.
Побратими згадують випадок під Куп’янськом, коли ворожа артилерія розбила «Старлінк» на командно-спостережному пункті. Без зв'язку батальйон лишився сліпим і глухим. Ігор разом із побратимом Ярославом отримали новий термінал. Машина підвезла їх наскільки могла, а далі – пішки. Понад 6 кілометрів вони несли обладнання на собі під постійною загрозою обстрілів, аби командири знову могли керувати боєм.
На війні Ігор був тим, хто створював відчуття дому. Свою енергію вкладав і у турботу про побратимів. Коли хлопці роз’їжджалися на завдання, а він залишався, завжди готував для них їжу.
«Найкраще у нього виходив суп із зеленого горошку. Наваристий, смачний... Це була його фірмова страва», – пригадав побратим Вадим.
Евакуація тіла захисника тривала дві доби. Понад 5 кілометрів його везли візком, ховаючись від ворожих FPV-дронів, переходячи від точки до точки, доки нарешті не передали евакуаційній групі.
Поховали Ігоря Гнатка в селі Корнієнки.
У нього залишилися мати, дружина, син і дві доньки.
