Сергій народився 24 квітня 1976 року в селі Вороньків Бориспільського району на Київщині. Пройшов строкову службу в будівельній бригаді Чорноморська (тоді – Іллічівська). У професійно-технічному училищі здобув фах столяра. Працював різноробом на складі гумотехнічних виробів.
Влітку 2023 року Сергія мобілізували. Після навчання приєднався до лав 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Обіймав посаду стрільця-помічника гранатометника 2 механізованого відділення 2 механізованого взводу 9 механізованої роти 3 механізованого батальйону.
Сергій був неймовірно комунікабельним, добрим і завжди готовим прийти на допомогу. Вмів знаходити спільну мову з людьми. І на фронті ця риса стала його візитівкою.
«Він дуже дружив з усіма. Комусь ножика подарував, комусь ще щось. Разом із побратимом Андрієм купили собі старенькі Жигулі, на машині їздили у справах підрозділу», – розповіли рідні захисника.
У жовтні 2023 року поблизу села Іванівка на Харківщині Сергій отримав поранення правої руки. Осколок тоді так і не змогли дістати. У медроті йому запропонували на тиждень, поки спаде набряк, поїхати додому. Але він відмовився. Сказав: «Поки я доїду додому і назад, я втрачу зв'язок із хлопцями. А їм треба допомагати, треба їсти приносити».
На фронті Сергій щодня ходив небезпечними стежками до окопів – носив побратимам провізію та необхідні речі. Він не міг стріляти на повну силу, але продовжував бути корисним там, де було найважче.
Сергія Максякова поховали навесні 2024 року в селі Велика Олександрівка на Київщині.
У нього залишилися батько, цивільна дружина та дві доньки від першого шлюбу.
