Сергій народився 19 листопада 1969 року в Запоріжжі. Навчався у школах №10 і №34, а в 1985-му вступив до ПТУ №15. Опісля пройшов строкову службу. Протягом 15 років працював водієм-автослюсарем у приватних фірмах рідного міста. 

«Батько завжди створював довкола себе атмосферу радості та сміху, умів перетворювати буденність на щось цікаве. Навіть у найтяжчі моменти, коли поруч були небезпека й стрес, його гумор і оптимізм рятували від відчаю. А ще він умів слухати, розуміти та підтримувати. У нього не було ворогів. Він був справжнім чоловіком. Його характер і вчинки притягували до нього людей зі схожими цінностями – поруч із ним завжди були щирі й достойні люди», – сказала донька Марина.

У 2005–2008 роках був монтажником, а потім до 2015-го – майстром ділянки на тому ж підприємстві. Наступні два роки Сергій служив у військовій частині НГУ в Запоріжжі, виконував бойові завдання на фронті. Згодом перевівся до «Азова». Служив водієм, про армійське життя майже нічого не розповідав. Рідні знали лише, що йому подобалося у підрозділі, його поважали.

За два роки до повномасштабного вторгнення Сергій здійснив дві мрії: придбав мисливську рушницю, яку давно хотів, і показав дружині Галині Україну.

«У 2021-му після звільнення зі служби тато став далекобійником і поєднував роботу з подорожами – за рік вони разом об’їздили майже всю країну. Він завжди її оберігав, усе брав на себе, і вона знала, що може покластися на нього», – розповіла донька.

З початком повномасштабного вторгнення Запорожець повернувся до полку. Вже після загибелі воїна рідні дізналися, що він був зазнав контузії в Маріуполі, а ще – витягнув побратима з-під обстрілу, врятувавши йому життя.

Сергія відзначили нагородами «За участь в антитерористичній операції», «Операція об’єднаних сил. За звитягу та вірність», «За участь в бойових діях», а посмертно – орденами Богдана Хмельницького і «За мужність» III ступеня.

«Він був батьком, який не скаже слова «люблю», але завжди доведе це вчинками. І лише один раз ми з сестрою почули ці слова: він обійняв мене, сестру і маму й тихо промовив: «Мої три білявочки, люблю вас». Нам дуже бракує його, його сміху і запаху. Він завжди пах дизельним пальним, машинним маслом і милом. І цей запах, на жаль, із роками стирається з пам’яті. Це дуже боляче, бо ніхто вже ніколи його не нагадає. Адже це був особливий, рідний запах нашого татуся», – сказала донька Марина.

Поховали оборонця 5 червня 2023 року на кладовищі в селища Балабине Запорізької області.

З рідних у Сергія залишилися дружина і дві доньки.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.