Дмитро народився 7 травня 1980 року в місті Таллінн в Естонії, де служив його батько-військовий. У дев’ять років разом із сім’єю переїхав до міста Дніпра. Навчався у місцевій школі №91. Дмитро став далекобійником, об’їздив усю Європу і, за словами рідних, жив цією роботою. Певний час працював у Литві.
Під час повномасштабного вторгнення Дмитро боронив Україну в лавах 23-ї окремої механізованої бригади. Був прикомандирований до 425-го окремого штурмового батальйону «Скала». Обіймав посаду командира відділення.
«Він був сталевою людиною. Я про нього згадую лише з усмішкою. Коли я була маленька, я так раділа, що він приїжджав, завжди привозив мені багато солодощів, іграшки. А коли приїжджав на фурі, я мріяла поїхати з ним по всій Європі. Пам’ятаю день, коли Дмитро мав їхати на Донеччину. Не було світла та звʼязку, я не знала, коли він їде, на якому автобусі, але я встигла. Обіймала його тоді зі страхом, що більше не обійму. Це була наша остання зустріч», – розповіла племінниця Дар’я.
Тривалий час воїна вважали зниклим безвісти, а 11 серпня 2025-го рідним повідомили про збіг ДНК. Поховали Дмитра Малікова у Дніпрі на Краснопільському кладовищі.
У нього залишилися мати, дружина, син, сестра та племінниця.
