Владислав народився 19 квітня 1997 року в селі Носківці на Вінниччині. Навчався у Вінницькому транспортному коледжі. Працював молодшим інспектором відділу охорони у Вінницькій виправній колонії №86. Згодом – у службі охорони Крижопільського цукрового заводу на посаді керівника вахти. Пізніше став начальником охорони в мережі супермаркетів.
«З самого дитинства він був дуже відповідальним. Життя рано змусило його подорослішати, але, попри всі труднощі, він не втратив своєї людяності. Завжди залишався щирим, добрим, справедливим і небайдужим до чужого болю. Саме таким його знали всі, хто мав честь бути поруч. Влад ніколи не любив багато говорити про себе. Він був із тих людей, які доводять усе своїми вчинками. Якщо обіцяв – виконував. Якщо брався за справу – робив її чесно і до кінця», – розповіла сестра Людмила.
З першого дня повномасштабного вторгнення він долучився до територіальної оборони та виконував завдання на Вінниччині. Згодом вступив до 120-ї окремої бригади територіальної оборони. Воював на Харківському та Донецькому напрямках. Псевдо Морпіх побратими дали йому через зовнішню схожість із героєм однойменного американського фільму.
«Мій чоловік був добрим, щирим, веселим. Душа компанії. Його любили за відкрите серце, чесність. Він умів підтримати, вселити віру та тримати стрій не лише зброєю, а й силою характеру. Сім’я була для нього головною цінністю та сенсом життя, джерелом любові, сили та натхнення. Був турботливим чоловіком і люблячим батьком. Він казав: «Я зараз тут, щоб нам не довелося копати окопи під Вінницею». Він свідомо відкладав особисте життя на потім, поставивши захист Батьківщини вище за власні мрії», – розповіла дружина Ельвіра.
«Влад дуже любив донечку Злату, пишався нею і мріяв побачити, як вона ростиме. Любив свою родину і завжди знаходив час, щоб подзвонити чи написати, навіть коли перебував на найгарячіших напрямках. Мені часто згадуються наші спільні моменти, розмови, жарти. Зараз я розумію, наскільки вони були цінними. Дуже бракує його голосу, підтримки, впевненості, що все буде добре. Я пишаюся тим, що він був моїм братом і який шлях пройшов. Найбільше мені болить, що його життя обірвалося так рано. Але поки ми пам'ятаємо Владислава, поки розповідаємо про нього, про його життя, подвиг і людяність – він житиме в наших серцях», – додала сестра Людмила.
За службу Владислава Мороза нагородили відзнакою «Зірка Сил територіальної оборони», медаллю «Хоробре серце» та грамотою командира 120-ї окремої бригади територіальної оборони.
Поховали оборонця у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
У нього залишилися дружина, донька, мама, сестра та бабусі.
