Захисниця Надія Педан, псевдо Ніколашка, народилася 11 листопада 1983 року в селі Наталине на Харківщині. Згодом жила у місті Валки. Зростала непосидючою, сміливою та небайдужою до техніки – ця любов передалася їй від батька-тракториста. Після закінчення школи отримала диплом кухаря. У квітні 2015 року підписала контракт і працювала у Валківському районному військкоматі.
Під час повномасштабного вторгнення у квітні 2023 року Надія мобілізувалася до лав Збройних Сил України.
«Вона бачила військових, постійно спілкувалася з хлопцями, мала багато друзів на фронті й твердо сказала: «Я мушу захищати сім’ю. Якщо росіяни прийдуть сюди, що буде з вами? Що буде з моїми дітьми?». Вона була військовозобов'язаною, складала присягу і від своїх слів ніколи не відступала», – сказала мама Ірина.
Надія служила в Берестині на Харківщині, а згодом воювала на Курському напрямку. Пізніше разом із цивільним чоловіком Сергієм вирішила перевестися до однієї частини. Так вони опинилися в 405-му стрілецькому батальйоні, який згодом увійшов до складу 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади.
«Вона була така гаряча за характером, бойова. Спершу ми планували поставити її навідницею до Сергія. Але на полігоні приїхали інструктори, хтось із хлопців-курсантів ніяк не міг виконати складний заїзд та маневр. Надія не витримала, сама сіла за «емку», шух – викрутила, чітко виконала маневр з першого разу. Інструктори лише роти відкрили: «Все, це готовий мехвод!». Так вона й закріпилася за кермом броні», – розповів старшина роти Олександр.
Свою американську М113 Надія полюбила всім серцем. Надсилала мамі фотографії: «Мамо, подивися, це моя «емочка». Моя машина найкраще їздила, мене командири похвалили». Вона дбала про свій бронетранспортер, знала кожну деталь і завжди тримала техніку напоготові. За словами побратимів, серед бійців Надія мала колосальний авторитет. Вона говорила прямо, діяла рішуче й ніколи не ховалася за спини інших. Була надійною, впертою та відданою своїй справі.
Підрозділ тримав оборону на Покровському напрямку. Базувався в районі селища Удачне. Зранку 6 грудня 2024 року бойова машина M113 вирушила доставляти штурмову піхоту на передові позиції під селище Шевченко. Дорогою в бронетранспортера відмовив генератор.
«Потрібно було терміново висилати тягач або евакуаційну машину, везти батареї, рятувати хлопців і техніку. Я забіг у бліндаж до водіїв. Хлопці завагалися. Напрямок пристріляний, кругом дрони й арта, всі розуміли ступінь ризику. І тут підводиться Надія. Оглянула всіх і різко кинула: «Треба своїх виручати!». Вона не роздумувала ні секунди. Ми вдвох закинули важкі акумулятори в її машину. І вона помчала вперед», – пригадав старший технік роти Володимир.
Надія виконала завдання. Піхотинці зі зламаного бронетранспортера пересіли в її машину, і вона повезла їх на позицію. Близько 15:00 поблизу селища Шевченко противник розпочав масований штурм. Бронетранспортер старшої солдатки Надії потрапив у напівоточення. Певний час захисницю вважали зниклою безвісти. Згодом її тіло повернули додому в рамках обміну. Військовій назавжди 41 рік.
«Коли Надя востаннє приходила у відпустку, я плакала, благала її: «Доню, в тебе ж двоє дітей, ми з батьком старі. Може, спишешся за законом?». А вона подивилася на мене своїми великими очима й каже: «Мамо, я себе тут, у тилу, не знаходжу. Там мої хлопці. Там мої побратими. Я не можу їх покинути», – розповіла мама Ірина.
Надію Педан поховали в Берестині.
У неї залишилися батьки та дві доньки.
