Віталій Поронік народився 15 березня 1986 року в Маріуполі на Донеччині. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Навчався у школі №30. Вищу освіту здобув у Донецькому національному технічному університеті за спеціальністю «автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології». Працював монтажником кранів у проєктно-будівельному підприємстві «Азовінтекс».
«З дитинства був спокійним, інколи бешкетував. Полюбляв ділитися з друзями смаколиками. Був дуже щирим хлопчиком. Мав схильність до технічних наук», – розповів батько Вячеслав.
Віталій дуже любив тварин і музику. Серед його улюблених виконавців були етногурт «ДахаБраха» та інші українські музиканти. Він часто подорожував із батьками, відкривав для них нові місця та знайомив із самобутнім музичним світом України. Разом із родиною допомагав військовим.
У 2016 році Віталій почав працювати в ювелірній майстерні. Менш ніж за рік він став старшим майстром, а згодом – заступником директора.
«Син зарекомендував себе як надійний і відповідальний працівник. Ювелірна справа припала йому до душі. Мабуть, саме це та його особисті якості посприяли швидкому навчанню й кар’єрному зростанню. Завдяки відповідальності, порядності й винятковій чесності він швидко здобув авторитет серед колег і довіру клієнтів. Завжди вмів знайти спільну мову з людьми й тактовно дати пораду. У цьому йому допомагали тонке почуття гумору, терпіння під час оформлення замовлень і щира любов до людей», – розповів батько.
Віталій умів створювати дивовижні речі: на 35-річчя шлюбу батьків він виготовив для них обручки з орнаментом вишиванки. Також колекціонував китайські мініатюри з пробкового дерева та антикварні речі.
У перший день повномасштабного російського вторгнення прийшов до майстерні, щоб видати клієнтам готові замовлення. А вранці 25 лютого повідомив батькам, що вирішив долучитися до 109-ї окремої бригади територіальної оборони та захищати рідний Маріуполь.
Мати спробувала відмовити сина: «Сину, ти ж у мене один». Віталій відповів: «Батьківщина в мене теж одна». Із батьками він завжди листувався українською мовою. У кожному повідомленні писав, як сильно їх любить.
20 березня 2022 року він вивіз батьків з Маріуполя. До Дніпра родина дісталася за вісім днів. Віталій навіть не встиг розповісти батькам про все, що йому довелося пережити під час оборони міста. Уже 4 квітня він долучився до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», де служив кулеметником.
«Він не хотів нас засмучувати й постійно говорив, що в нього все добре, хоча насправді перебував на гарячих напрямках. У вересні 2022 року переніс контузію. Фотографії надсилав так, щоб на них не було видно обличчя, – не хотів, щоб ми дізналися правду», – розповів батько.
Побратими згадують Ювеліра як самовідданого воїна, інтелігентну, доброзичливу та врівноважену людину.
5 жовтня 2022 року Віталій перебував на бойовому чергуванні на позиції поблизу Соледара на Донеччині. Російські військові відкрили мінометний вогонь по місцю розташування українських захисників. Ювелір поліг, рятуючи поранених побратимів. Йому назавжди 36 років.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня і пам’ятною медаллю «Захиснику Вітчизни».
Віталія Пороніка поховали на Алеї Слави Краснопільського кладовища у Дніпрі.
У нього залишилися батьки.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
