Максим народився і жив у Києві. Закінчив Київське вище військово-морське політичне училище. Служив у лавах Служби безпеки України. Але згодом вирішив зайнятися бізнесом і відкрив власну фірму. У вільний час займався боксом і велоспортом.
З початком повномасштабного вторгнення офіцер без роздумів став на захист рідної столиці від ворога. Приєднався до 242-го окремого батальйону територіальної оборони 241-ї бригади ТРО ЗСУ. Обіймав посаду заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення. Після звільнення Київщини у складі свого підрозділу вирушив на Харківщину.
«Тато був для нас із молодшим братом єдиною людиною, на яку можна було покластися. В усьому. Іноді він був суворий, але завжди – з великим почуттям емпатії. Умів вислухати, поспівчувати, порадити. Він завжди хотів бути прикладом для нас. Прикладом у ставленні до жінки (любов до мами я спостерігала та насолоджувалася нею все життя), прикладом у вихованні дітей – він завжди вчив, що у будь-якій ситуації важливо залишатися людиною і вчиняти по совісті. Людяність та глибоке почуття емпатії – це в нас із братом від тата. Тато завжди піклувався про те, щоб ми жили у безпеці й достатку. Завжди намагався оберігати свою сім'ю від усіляких переживань. Тому ми навіть не знали, що він збирається їхати на фронт. Відправивши нас у безпечне місце, він пішов захищати свою сім'ю та країну, в якій народився і яку любив всією душею. Це викликає гордість і пошану. Однак тепер у нас є біль на все життя. Такого тата можна побажати кожному. Такою людиною можна побажати бути кожному. Такого чоловіка можна побажати кожній. Пам'ять про нашого Героя жива назавжди», – розповіла Марія Грібінчук.
Посмертно капітан Сербук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали Героя на Совському кладовищі у столиці.
У Максима залишилися дружина, донька, син та інші рідні.
