Руслан народився 24 березня 1987 року в місті Гребінка Полтавської області. З відзнакою закінчив місцеву гімназію. Потім вступив до Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського на факультет «Біомедична інженерія». Деякий час працював охоронцем у Гребінківській райдержадміністрації.
У 2012 році закінчив Полтавське вище професійно–технічне училище імені А.О. Чепіги, де опанував фах кухаря. Працював касиром у ТОВ «Фоззі-Фуд», а згодом – кухарем у філії «Гребінківський елеватор» АТ «Державна продовольчо–зернова корпорація України».
Під час повномасштабного вторгнення, в січні 2023 року, Руслан став на захист Батьківщини. Служив командиром інженерно–саперного відділення 2-го механізованого батальйону 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади.
«Він був неординарною особистістю. Зовні – бунтар, а всередині – людина, яка точно знала, чого хоче і навіщо прийшла у військо», – сказав побратим Георгій.
Завдяки гострому розуму та природній кмітливості Руслан блискуче опанував професію сапера. Його цінували за винахідливість: він постійно шукав способи вдосконалити роботу та полегшити військовий побут. Придбав 3D-принтер і друкував усе необхідне – від пристроїв для швидкого заряджання магазинів до хвостовиків для скидів. У бою Руслан був втіленням мужності та самопожертви. Його командир згадує, як група потрапила на ворожу міну ОЗМ-72. Попри важкі поранення, він кинувся рятувати побратима: наклав турнікет, перев'язав рани й лише коли почав втрачати свідомість, помітив, що його ноги посічені уламками.
«Він завжди казав: «Я за себе не боюся, боюся за побратимів»», – зазначив Георгій.
Руслан тричі зазнавав поранень, але щоразу після лікування повертався у стрій. Воював на Куп'янському, Торецькому та Покровському напрямках.
Поховали захисника в рідному місті Гребінка.
Посмертно Руслана нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У нього залишилася мама.
