Олександр народився 4 лютого 1976 року в селі Рябківка Полтавської області. Спочатку навчався в місцевій школі, а в старших класах – у селі Филенкове. Любив футбол і в грав у двох командах, де був одним із найкращих.
У 1994 році Олександра призвали до прикордонної служби, а вже за рік він підписав контракт із в/ч 9937, в лавах якої залишиться назавжди.
«Це така рідненька частина була – він там усіх знав і всі знали його. Мав велику повагу серед колег, багато товаришів і друзів. Довго був водієм командира прикордонного загону. І за той час їх, здається, змінилося дев’ять, але його ніхто ніколи не хотів змінювати. Ми й досі підтримуємо контакти з деякими колишніми командирами, бо тато був їм не лише надійним і відповідальним підлеглим, але й вірним другом, членом сім’ї. Він виростив не одного генерала. Але бути водієм командира – це досить нелегко, це вимагає багато віддачі й часу. Тому в 2018 році він трохи відійшов від цього і перейшов на службу в оперативно-розшуковий відділ. Там він теж був водієм, мав уже трохи інші обов’язки», – розповіла донька Тетяна.
Олександр із родиною жив у Маріуполі. Дуже любив риболовлю. Навесні у вільний час міг цілими днями бути на Азовському морі. Завжди приносив додому бичків, а дружина їх смажила.
«Він був дуже добрим, хоча, можливо, на перший погляд міг здатися суворим. Він був дуже веселим. У нього завжди було в запасі багато цікавих історій. Він був душею компанії – там, де він, там і весело. Був дуже товариським. Мав багато друзів по всій Україні», – розповіла донька.
Службу любив. Пішов на пенсію за вислугою років, але кілька місяців відпочив і повернувся.
«Ми ніколи не відчували нестачі уваги чи любові, хоча він багато часу проводив на службі. Завжди був для нас опорою та підтримкою. Навіть коли був на «Азовсталі», ми відчували його турботу. Побратими розповідали, що він підтримував і підбадьорював їх, ділився речами. Він був тим, на кого завжди можна було покластися, хто не зрадить і підтримає. Ми завжди пам’ятатимемо його добрим, турботливим, люблячим і, звісно, веселим, світлим та життєрадісним», – сказала дружина Наталія.
Воїн за життя мав відзнаку Президента «За участь в Антитерористичній операції», нагрудний знак «Відмінний прикордонник», медалі «20 років сумлінної служби» і «Ветеран служби». Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
27 січня 2024 року оборонця поховали на кладовищі у селищі Скороходове Полтавської області.
У Олександра залишилися дружина і донька.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
