Олександр народився 30 січня 1990 року в селищі Розівка Запорізької області. Навчався у місцевій школі №1.
«З дитинства був дуже добрим, з усіма товаришував, ніколи не мав ворогів. Дуже емпатійна людина. Цікавився історією, любив футбол, знав імена багатьох футболістів світу», – розповіла мати Олена.
У 2008 році вступив до Маріупольського державного університету на філологічний факультет. Вивчав українську філологію. Після першого курсу вирішив не продовжувати навчання. Невдовзі його призвали в армію. Строкову службу проходив у 25-й повітрянодесантній бригаді на Дніпропетровщині.
У 2012-му Олександр одружився. Через рік у подружжя народилася донька Мілана.
«Дуже любив доньку, був до неї неймовірно прив’язаний. Ніколи не підвищував на Мілану голос. Після розлучення намагався приділяти їй якомога більше часу – настільки міцним був їхній зв’язок», – пригадала мати.
У 2015 році закінчив Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України. Працював охоронцем у Приазовській жіночій виправній колонії №107.
«Армія не відпускала сина, і в 2016 році він пішов служити до спецпідрозділу «Циклон». А вже у січні 2018-го долучився до 503-го батальйону морської піхоти. Разом із побратимами одразу потрапив на позиції в село Гнутове поблизу Маріуполя, де пробув вісім місяців. Також брав участь у бойових діях у Торецьку», – сказала Олена.
Після завершення трирічного контракту Танк продовжив службу в роті конвою 12-ї бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького. Повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі. Про початок великої війни повідомив матері по телефону.
«Сашко тоді запевнив мене, що все буде добре. Потім довго не виходив на зв’язок. Лише 5 березня він зміг знайти місце, де ловив сигнал, і подзвонив. Його слова я запам’ятала назавжди – тоді він сказав: «Мамо, прорвемося!» 20 березня я знову почула його голос. І навіть тоді, коли навколо було суцільне пекло, він вірив, що Маріуполь вдасться відстояти», – розповіла Олена.
Побратим на псевдо Чері знав Олександра ще з часів строкової служби.
«Ми дружили, могли випити пива на вихідних. Коли почалася війна, опинилися в різних місцях, але Танк дізнавався про мене, а я – про нього. Було приємно чути від побратимів хороші слова про Сашка. Пам’ятаю, як ми зустрілися десь на третьому тижні вторгнення – обнялися, поговорили. Сказали один одному, що ми красавчики. Тоді ми бачилися востаннє», – згадав Чері.
20 квітня 2022 року мати побачила ім’я Олександра у списках бійців, нагороджених посмертно.
«Я залишалася в окупації до літа, бо не вірила в загибель сина і чекала на його повернення. А раптом я поїду, а він прийде додому… Сашко вмів радіти простим речам. Був щасливою, незаздрісною людиною, ніколи ні на що не скаржився», – сказала Олена.
Коли Чері дізнався, що Танк загинув, це стало великою втратою для нього і для всіх побратимів.
«На реабілітації в Трускавці, після майже трьох років полону, я зустрів одну жінку. Вона підійшла, побачивши азовську футболку, і заговорила. Запитала про полон, про Маріуполь. Потім сказала, що її син теж був там. Я спитав, хто саме, і вона відповіла: «Саша Таненков». Ми довго говорили. Я розповів, яким героєм був її син», – поділився Чері.
Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У селищі Обухівка Дніпропетровської області на Алеї Слави встановили портрет Олександра.
Станом на жовтень 2025 року тіло героя з окупації рідним не повернули.
«Досі невідомо, де мій син. Немає місця, куди можна прийти, побути наодинці з ним, поговорити…», – сказала Олена.
Вдома на Олександра продовжують чекати мати, брат, дружина й донька.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
