Микола народився у шахтарському місті Селидове Покровського району Донеччини. Закінчив гірничий технікум. Після строкової служби пішов навчатися до Національного гірничого університету (нині Дніпровська політехніка).
Все життя працював шахтарем. На початку 2025-го, після того, як у Покровському районі активізувалися воєнні дії, Микола з родиною переїхав до Павлограда. Почав працювати на шахті імені Героїв космосу.
1 лютого 2026 року разом з іншими гірниками повертався автобусом додому, коли раптом у транспорт вдарив російський шахед. Микола виліз через вікно і почав допомагати товаришам вибиратися з салону.
«О 15.46 ми зідзвонилися. Я просила його тікати звідти. Та Коля говорив, що навколо багато поранених і їм потрібна допомога. В його телефоні видно, що він викликав «швидку», – розповіла дружина Ольга.
Коли Микола допомагав пораненому товаришу з пошкодженими кінцівками, Росія завдала повторного удару, і він загинув.
«Коля був такий, що нікого не залишав у біді. Не думав про своє життя, допомагаючи іншим. Це найсвітліша, найрадісніша людина на всій землі. Був відданий роботі. В день загибелі мав вихідний, але його викликало керівництво, в таких випадках він ніколи не відмовляв», – додала Ольга.
Разом із дружиною Микола прожив 22 роки; виховували сина.
«Коля був більше, ніж чоловіком. Був і другом, і подругою, і коханим. Був найкращим батьком і другом для сина, вони могли годинами розмовляти. Сина ніколи не сварив, з усмішкою підтримував і говорив: «Найголовніше, щоб ти був здоровий і щасливий, синок». Ми розписували кожен вихідний. Часто їздили разом на риболовлю. Кожну хвилинку намагалися провести разом. Коля хотів жити, ми мали плани, хотіли ставити дитину на ноги, допомагати, підтримувати. Коля був моїм диханням, частиною мене. Вони не тільки його вбили, вони вбили й мене», – сказала дружина.
Для Миколи родина була найбільшою цінністю. Він із повагою ставився до батьків. Мав багато друзів. Чимало людей прийшло на прощання.
У Миколи Довбиша залишилися дружина, 18-річний син, батьки і брат.
