Олександр народився 25 березня 1973 року в селі Лопушанка-Хомина на Львівщині. Навчався у місцевій школі, а згодом – у Самбірському фаховому коледжі культури і мистецтв, де опанував гру на кларнеті.
«Ще змалку Саша мріяв стати військовим. Цій мрії він залишився вірним упродовж усього життя, присвятивши службі 31 рік. Для нього це була не просто професія, а покликання, справа честі й обов’язку. Він був доброю, щирою, відкритою та чуйною людиною. Ніколи не залишав без допомоги тих, хто її потребував, завжди знаходив час підтримати добрим словом чи вчинком», – розповіла дружина Оксана.
Строкову службу Олександр проходив у Києві. Після демобілізації залишився у війську, а згодом перевівся до Львова, де познайомився з майбутньою дружиною Оксаною. У подружжя народилися син і донька.
У 2016 році Олександр перейшов до 23-го загону морської охорони. Повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі. Протягом кількох місяців боронив місто, забезпечуючи зв’язок на території судноремонтного заводу, де тимчасово базувався підрозділ.
«Коли стало зрозуміло, що втримати судноремонтний завод неможливо, у ніч на 15 квітня Саша разом з побратимами проривався до «Азовсталі». Вони їхали легковим автомобілем і везли обладнання для зв’язку. Уже там чоловік зрозумів, що поранений. Медики надали йому допомогу, хоча ліків майже не було», – розповіла дружина.
16 травня оборонець вийшов у полон. Спочатку його утримували в Оленівці, а через місяць етапували до колонії у Свердловську Луганської області. Там він провів рік у повній інформаційній ізоляції, пережив катування і побиття.
«Навіть у тих умовах Саша завжди думав не лише про себе. Частину своєї каші й хліба він віддавав молодшим хлопцям, бо розумів, що їм потрібно більше сил. Стриг побратимів, підтримував їх і ділився всім, що мав», – згадала дружина.
7 червня 2023 року Олександр повернувся додому під час обміну. Після реабілітації в Києві та Одесі уже в листопаді 2023 року повернувся до служби й захищав кордони України на Одещині. Казав, що недаремно витримав пекло Маріуполя та жахіття російського полону, щоб перемогу здобули без нього.
«Найбільшою цінністю для Саші завжди була сім'я. Він намагався приїжджати додому за кожної можливості, щоб побути зі мною, донькою та сином. Для нас він був справжньою опорою. Завжди підтримував, допомагав і знаходив вихід із будь-якої ситуації. Любив, коли вся родина збиралася за одним столом. Для нього такі моменти були особливими…», – розповіла дружина Оксана.
Олександра поховали на Личаківському кладовищі у Львові.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
У нього залишилися дружина, двоє дітей, сестра і брат.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
