Антон народився 31 липня 1985 року в селі Новоіванівка Миколаївської області. Закінчив 9 класів місцевої школи, потім навчався у Лоцкинській ЗОШ.
«У дитинстві був добрим, щирим, старанним у навчанні. Дуже любив коней – це було його захоплення. Батьки купили братові коня. Він вискакував на нього навіть без сідла й просто мчав у поле. Навіть коли був уже дорослим, перше, що робив, як приїжджав до батьків, – сідав на коня й летів назустріч вітру», – розповіла сестра Надія.
Вищу освіту Антон здобув у Миколаївському національному аграрному університеті на факультеті бухгалтерського обліку. Після отримання диплома був призваний до армії – строкову службу проходив у селі Дівички та в місті Біла Церква на Київщині. Був артилеристом, командиром гармати.
10 років віддав сумлінній роботі старшим дільничним інспектором в Інгульському відділі поліції. Дослужився до звання капітана. Після звільнення кілька років працював за кордоном – у Чехії, Польщі та Швеції.
«У брата було дуже багато друзів і хрещеників. Він був душею компанії. Де б не з’являвся Антон, усюди лунав сміх, жарти. А ще обожнював танцювати. У роботі любив справедливість і порядок. Його поважали колеги й прості люди, яким він допомагав. Вони й нині згадують його як порядну й чесну людину. Мріяв купити власне житло й створити сім’ю, заради цього поїхав працювати за кордон», – розповіла сестра.
У 2021 році Антон повернувся в Україну й підписав контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Служив на посаді командира гармати самохідного артилерійського взводу бригадно-артилерійської групи.
«Йому завжди подобалася форма, він любив дисципліну. У 35 років брат пройшов усі випробування й отримав берет морського піхотинця», – сказала Надія.
Велику війну Антон Палій зустрів у Маріуполі.
«Я пам’ятаю останню нашу зустріч: в його очах був біль, і тепер я зрозуміла, що тоді він уже прощався зі мною. Брат знав, що не повернеться, але не сказав мені, що їде в Донецьку область, щоб не робити боляче. Коли почалася повномасштабна війна, зв’язку майже не було, але за можливості Антон намагався нам додзвонитися й сказати, що з ним усе гаразд. Він ніколи не скаржився, як їм важко, що в них немає їжі», – поділилася Надія.
Тоха з побратимами перебував на металургійному заводі імені Ілліча.
«Брат з іншими морпіхами пішов на прорив. Вони перепливли річку й потрапили під мінометний обстріл біля села Касянівка, недалеко від Маріуполя – це з розповідей побратима. Коли їм сказали, що вибір у них такий: здатися в полон, піти на прорив до «азовців» або ж на прорив до своїх у бік Запоріжжя, він вибрав останнє. Коли брата поранили вперше, він був у свідомості, сказав хлопцям і дівчатам, щоб ішли далі без нього. Антон уже не міг самостійно пересуватися, йому було важко дихати. Він їм сказав, що буде молитися за них, передав свій нагрудний хрест і годинник для нас, але, на жаль, усі морпіхи потрапили в полон, і братові речі у них відібрали», – розповіла сестра.
Майже два роки воїна вважали зниклим безвісти. Перше підтвердження ДНК рідним прийшло в грудні 2023 року, а повторне – 11 березня 2024-го. Тіло Антона з Києва забрала сестра.
Посмертно морпіха нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За взірець у військовій службі» ІІІ ступеня та медаллю «10 років сумлінної служби».
Попрощалися із захисником Маріуполя 16 березня 2024 року. Антона Палія поховали на Алеї Слави Баштанського міського кладовища на Миколаївщині.
З рідних у нього залишилися батьки, сестра, племінники.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
